Помстився

Михайло Коцюбинський

«Стиха, стиха Дунай воду несе...», а ще тихіше, ще спокійніше над пишним Дунаєм. Південне повітря, убравши в себе, мов губка воду, усі проміння сонця, висить тремтячими грудьми над чудовим краєвидом, тисячами сліпучих іскорок обсипає широку річку, що ледве помітно для ока гойдає свою жовту воду межи піскуватими берегами... А на румунському боці, ген-ген понад тихим Дунаєм, зеленою лавою простягся кучерявий гай вербовий і стоїть на варті поміж річкою та шпичастими горами, що блакитними тінями лягли на блакитному небі і приковують до себе очі і ваблять у свою далечінь імлисту...

Вечоріло. Здорове палаюче сонце зупинилось над Галацом, над тими щоглами незліченними, що но мріють вершечками в імлистій блакиті, над тими плавнями розлогими, що зеленіють в далечині високим комишем...

По цім боці Дунаю, де розкинулось м[істо] Рені, над самою річкою сиділо двоє людей. Клунки з прив’язаним до них казанчиком, що лежали осторонь на пісочку, запорошені чоботи й одіж свідчили, що то подорожні. Оден з їх, одягнений в широкі сині шаровари та молдуванський капаран, мав не більш як двадцять п’ять літ. Від білої качули, насуненої мало не на брови, виразно відбивалось смугляве енергічне обличчя з орлиним носом, з трохи грубими устами під чорним вусом, з карими очима, що, повні смутку й задуми, визирали з-під густих брів.

Товариш його — людина літ під сорок — насамперед бив у вічі буйним рудим волоссям на голові, довгими розкуйовдженими вусищами та неголеною бородою, що, мов щітка, стирчала рудою щетиною. Бліде, мов налите чим, обличчя його було зібране в дрібненькі зморшки і сливе не оживлялось мутними сивими очима.

Подорожні щойно викупались. Рудий розгортав ще мокрі вуса, з яких стікала вода, та застьобував свою безбарвну піджачину, що враз з такими ж пошматованими штанами, забучавілими капцями на босу ногу та заяложеним кашкетом складала його мізерну одіж.

— A-а! добре!.. — покректав рудий. — А глянь-но, Свириде, як вода підживає!.. — звернувсь він до товариша.

— Десь у верховині дощі випали, — відповів Свирид. — Трудно нам буде, Луко, через Прут перехопитись у Молдаву, бо й Прут, мабуть, стоїть повний, як повесні...

— Не журись, козаче! Най тії журяться, що гроші мають... Одно погано: вода розливає, а в горлі посуха! Але ми зараз порадимо на се, — казав Лука, присовуючи до себе чималу баньку з вином та приязно всміхаючись до неї. — Три ока джіну! поміть собі!.. — Лука приклав баньку до рота і з усмішкою раювання на змарнілому виду пожадливо почав дудлити з неї. — A-а! бун джін¹! Добре вино... На, пий!.. Добре вино, кажу... а було колись, брате мій, що я на таке вино й не глянув би... Угорське, шампан благородний, портвейн, бордо — от мої трунки... Було колись: його благородіє, поручик Лука Йванович, дідич подільський, а тепер... босявка, дідич ринштоку міського, матульняк-заволока²!.. Дай-но, брате, ше джіну... Отак! Ти чому не п’єш?: Пий, закушуй; от тобі бриндза, перець... Іж, покіль є що їсти! Е, було колись... А знаєш, кого я зустрів отут у Ренях?.. Ні, зроду не вгадаєш... Та й як тобі вгадати, коли ти і в вічі її не бачив, а мене оце два місяці, либонь, як зустрів на матулі?.. Іду я собі по джін оцей до шинку, коли бачу — стоїть на порозі молодиця... Як глянув я на неї, так і впізнав відразу. Вона! Коханка колишня!.. Змарніла трохи, схудла, та лишився той стан гнучкий, ті очі глибокі, що, здається, усе бачать, що в тебе заховано в серці від себе навіть... Вона зирнула на мене, та не впізнала, мабуть, бо й не ворухнулась з місця... Мені ніяково було забалакати до неї, бо, бач... таке було межи нами: п’ять літ оце минуло, брате мій, як я не з баньки кружляв, як тепер, і не з матульняками гуляв, а в благородній кумпанії дворянській розливав вина коштовні, мов воду тую... Бо була, брате мій, і земля своя, і двір, і челяді повно... сказано, дідич... Було, та збігло, не знать куди поділося... отак, ф’ю-у!.. та й нема... Так що ж я мав казати? Еге, про дівчину. Саме за рік перед тим, як жиди забрали за довг усе майно моє, стала в маменьки моєї за покоївку дівчина одна.