Як раннім морозом побитії квіти
Головоньку сумно додолу схиляють, —
Неначе тугою та горем повиті
Завчасу і марне навік пропадають, —
Так молодіж наша: зрости не успіє
Та по-молодецьки на світі пожити,
Дивись, а у нього волосся сивіє,
Поглянь, вже у нього і серце розбите.
З чого ж то на світі береться те лихо?
Що серце так гнітить, не дає нам жити?
Чого дні минають без діла, так тихо?
Чи ж то ми не вмієм мир божий любити?
Гей, де там! Змогли б ми гарячим коханням,
Зуміли б ми серцем і світ весь нагріти,
Знайшли би ми місце і чесним бажанням.
Так годі ж! Несила... Одно лиш — тужити.
Кругом нас неправда, горе і бідота,
Аж серце стискає від гіркої муки,
А поміч подати — даремна турбота.
Розв’язаний розум — так зв’язані руки.
Така-то сумная, дівчинонько гожа,
Людей на сім світі причина морочить:
Хоч як би там пишно не розцвілась рожа —
Зів’яне і зсохне, як робак підточить.
|
|
|
