По-людському

Михайло Коцюбинський

Чудасія!

«Нащо ж він тобі?»

«Як «нащо»? Треба ж знати, чи доволі тепла, чи здорово людині в хаті, чи нездорово».

Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.

Коли так надвечір, — майструю я ще коло стодоли, чую, — в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається — і голос по знаку. Прислухаюсь — аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що вони завелися?» — думаю собі, та й приступивсь до ліси.

«Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! — кричить тесть. — Я їх заховаю, поки не прочумаєшся».

«Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали!» — сердиться Карпо.

«Опам’ятайся, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро».

«Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково як з тим кілком!»

«Що ти мені сказав?»

«Те, що чули».

«Та-ак?»

«А так».

«Ну, то бувай здоров, небоже!»

«Щасливо».

Розсердився старий, гримнув дверима, пішов.

А Карпо й собі надувся, мов індик.

«Йди, — каже, — під три чорти, обрид».

Овва! Думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.

Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу — рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого-таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді — приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано — огер. Хвалиться Карпо, радий такий.

«Правда, — каже, — дешево купив?»

«Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить».

«Е, я люблю хоч небагато, так гарного».

Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.

На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.

«Нема, — каже, — мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші».

Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.

Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно — стук!

Схопився я:

«Хто там?»

«То я, Карпиха».

«Чого вам?»

«Вийдіть на час».

«Ну, що там?» — питаю з порога.

«Ой лишечко, біда — коня вкрадено, чоловіка привезли п’яного, без пам’яті, ще й гроші у нього витягли — п’ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».

От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату — лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт — гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.

«Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи — де?..»

Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.

«Обшукайте його, — раю, — скрізь, може, де знайдете».

«Нема, — каже, — я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам’яті викинуло!»

«Де ж це він начастувався?»

Чоловік той і розповів: «Їхав він, — каже, — до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь — хто його розбере, чи воно панки, чи цигани... От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився... Бачу, — каже, — діло погане, вивів його з корчми, глип — аж нема коня. Ну, наробив я галасу... Сюди-туди — шукай вітра в полі... Тоді я його на свої сани й привіз...»

«Давайте раду», — благає Карпиха.

Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль — хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.

Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно...

Тільки я в хату — суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.

«Еге, — кажу, — отак наші по-людському живуть...»

Глянув він на мене — та так жалібно, аж за серце вхопив.

«Ні, — каже, — це вже по-свинячому вийшло... не вмів я по-людському жити... Не для нас воно...»

«Хіба ж я не казав?»

Повісив голову, мовчить.

А тут біда: піп править п’ятдесят карбованців за коня, той чоловік, що позичив гроші, теж напосів, у суд хоче позивати, а до тестя й не рипайся — такий сердитий.

«Що, — каже, — пожив по-людському, одмінив кров? От нехай пущу йому кров з носа, тоді побачу, яка вона в нього тепер...»

Довелось телицю спродати і новий кожух. Звівся нінащо, а довгів не сплатив... Коняка, правда, знайшлася — так окалічена на всі чотири ноги, за вісім карбованців продали жидам воду возити.

Питаєте, чи запоміг хто? Де там! Глузують іно з Карпа, сміються:

«Маємо, — кажуть, — заступника... Дарма, що в нас не кров, а юшка з картоплі, зате в Карпових жилах тече аж двісті тітчиних рублів і попова коняка...»

Навіть діти з-за тинів дражнять:

«Дядьку Карпе! Яка кров з пива? Чи така, як з гороху?»

Отоді на Карпа й напало. Спохмурнів він, мовчазним став, вовкуватим. Поки бряжчали ще тітчині карбованці, було, й за холодну воду не візьметься, — думали, навіки зледащіє людина, а то так зразу запаливсь до роботи, що аж горить йому з-під рук. Цілий день — од світання до смеркання — товче собою, та все з люльки пахкає, та все пахкає, мов паровик... Цілу зиму то в попа, то в пана ціпом махав, не нахваляться їм, такий робітний, а на весну пішли ми на зарібки... Вже він і довги сплатив, і процент вернув, вже й корова стоїть на оборі, а й досі вештається по зарібках. І так-то вже щиро працює, так завзято береться до роботи, мов що пече його всередині... Он гляньте, — закінчив Максим своє оповідання, показуючи на Карпа, — як старається!..

Я глянув на Карпа. Не розгинаючись, гупав він трамбовкою, і за кожним разом, як важка колодка спадала на землю, з грудей його вилітав короткий і різкий свист. Буйні краплі поту котилися з-під рудої шапки по його чолу й падали на землю, як горох. На крутому чолі набрякла жила, виявляючи велику напруженість; якась дика, непогамована енергія керувала його руками, якийсь вогонь, здавалось, палає всередині цієї людини, об’являючись синім димком з короткої люльки.

— Гей, Карпе, — гукнув жартовливо Максим, — старайся мені, не лінуйся... Роби по-людському...

Карпо зупинився на хвилину, глянув з докором на Максима й нічого не одповів. Він тільки крутнув кудлатою головою і ще з більшим завзяттям загупав трамбовкою, немов хотів забити в землю щось йому докучливе й вороже...

Я замислився.

А навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно коханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявлялось таємним тріпотінням соків, в теплому й запашному диханню весни було так багато радості, почувалась така повна гармонія.

«Чи скоро ж діждемо гармонії й в людському житті?» — витала надо мною думка...