Аристократка

Ольга Кобилянська

Її високі значні кревні полягли почасти яко політичні преступники в Росії, почасти — забрала їх холера. Її ж занесла доля, по довгих незвичайних борбах, далеко за границю.

Проживала до п'ятдесят років в однім малім убогім селі! Зразу — яко жінка чесного, загальноповажаного чоловіка, яко дідичка; пізніше — яко бідна вдова при своїм сині, однім з найбільших і найнедбаліших п'яниць села.

Нічого в світі не було би її спонукало покинути ту місцевість. Навіть просьби її одинокої замужньої доньки — переселитися по смерті чоловіка до неї, покинути п'яницю — не вислухала.

— Не можу його покинути! — відповіла сумно, але рішуче, — його покидають і так усі, і чи ж він не мій син?

І не покинула його.

А відтак звідси видала свою доньку заміж, а що найважніше — тут лежав її муж похований, і тут була вона знана. Кождий селянин, кожда жінка в селі знали і шанували її, для кождого мала пораду й щире слово. Кождій дитині була «бабунею», а недужим — лікарем.

Своїм старечим беззвучним голосом співала при роботі пісні, переважно якісь сумно-тужливі, і розказувала якогось роду казки, хто були її предки, як проживала за молодих літ у своїх родичів і чому мусила забратись за границю.

В таких хвилях неначе відживала.

Її мутні очі оживлялися, похилена стать випростовувалася, а її руки ставали повні ласкавого пониження... Здавалося, її власна вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убожестві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою і неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити — зломити не могла.

Покладала всю свою гордість в те — зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. «І, — думала не раз, — чи ж се не ознака шляхетного походження?»