З юних літ Марії

Ольга Кобилянська

А красний був такий! Білявенький, чемно одітий і дуже тихий.

В него була божевільна мати. Це таке нещастя, понад яке нема на світі. Мати божевільна! Про це розказувала її старша шкільна товаришка, що мешкала близенько і все як про близьких сусідів знала. З її города мож було бачити ціле подвір'я Карла, і дім, і геть аж в сіни! Раз вона також була в тім городі: пішла ніби по «задачу». А потім підлізла, як злодій, під паркан і зазирала крізь шпари до Карла. Може, побачить там Його або, що важніше, його божевільну матір! Дуже їй було жаль стареньку. Не могла сказати: «Божевільна мати! божевільна мати». А її мати була така добра, була здорова... і дбала так о ню! все було в неї добре вдома. І батько, і мати, і сестри... а він, Карло, був такий красний білявенький хлопчик... тихий такий... а в нього мати божевільна... Зараз би вона йому все дала, що мала! Все, все, що б лише хотів.

Коли звернулась до товаришки, її негарне личко було поважне і строге. Уста лежали замкнені, але за залізними дверми товклося серце. Мале дитиняче серце, що переповнювалось невимовним жалем і співчуттям для чужого горя.

І другі хлопці гляділи за нею. Бог зна чому. Вона на них не гляділа. Одежі в неї ніколи не було гарної, все від старшої сестри або яка там собі звичайна. В неї були родичі небагаті, родина велика, і не мож було достарчати багато гарного. А між тими другими хлопцями був один, котрого вона страшенно ненавиділа. Він був великий, і незграбний, і дуже поганий. Казали «ковалем» буде, бо не вчиться. Той також за нею глядів, але за те вона його ненавиділа. Страшенно.

Вона ходила до 4-го класу, коли Карла до вищої школи в місто вислали... За цілий час знайомства вона з ним ні словечка не говорила. Лиш що бачилися від лавки до лавки на релігії.

Одного разу — це було в школі дівочій і під час павзи — учителька Марії Міллер вийшла на часок до товаришки своєї до другого класу, а дівчата почали гнатися по класу. Марія з ними. Скакала, як дика коза, по лавках. Поганяла других книжками, зошитами, розкидала річами по цілій кімнаті, а нарешті казала себе ловити.

Її ловили. От-от вже спіймали. Крик і галас, сміх і гамір.

Коли нараз увійшла її старша товаришка з другої кімнати. Покликала Марію до себе, а учні погнались за іншою жертвою.

— Я тобі маю щось сказати, — промовила тайним шепотом товаришка, беручи Марію під руку і сідаючи в кутку лавки.

Марія відсувала обома руками волосся з розігрітих щок, хоча очі в неї ще сміялися.

— Карло писав мені лист...

Веселе, ще перед хвилею розсмішене дитинне лице Марії нараз споважніло. Вона випрямилася. Всі нерви напружились... Вона вмовкла. Очі набрали якогось дивного відпорного, зневажливого виразу, спідня губа висунулась.

— Овва... — промовила неясно.

— Та й казав тебе поздоровити.

Павза.

Молоденька грудь піднялась сильним віддихом, а уста не відмикались.

— От маєш його лист! — Товаришка витягнула з кишені лист і розложила його широко на колінах. Руки Марії не ворушились. Вона лиш глянула на письмо. Малий листець, записаний лілієвим чорнилом, письмом розтяглим, аж лягаючим по лініях.

— Бачиш?.. Це вже третій лист. Пише, що я одинока його товаришка на світі; що я одна знаю про його тайну, а тебе каже поздоровити. От бачиш тут. Сама прочитай.

Обернула лист і, підносячи його Марії аж під сам ніс, показала пальцем на одне місце.

Розгорілий погляд молоденької Марії спинився на указанім місці. Мусила прочитати. Похапцем і знов як злодій, неначеб крала щось, що не їй належить: «Поздоров дорогу Марію. Тисячу раз. Вона моє щастя». Прочитала і застигла.

— Бачиш?... — сміялася товаришка. — А ти не вірила!

Марія окинула її поглядом — переполоханим, засоромленим і зворушеним до глибини.

— Не приходь ніколи з такими річами, казала я тобі вже раз, — вибухнула зміненим голосом.

Тон був строгий, мов у старої дами, що, як спасенія, держиться етикетальних форм. Але очі говорили цілком противне. Наколи б немного старша товаришка Марії була ліпшим психологом, була б відкрила, що ця новина збунтувала щастям цілу душу чудної, недовірчивої дівчини. Але подруга здвигнула байдужно плечима і, сховавши лист до кишені, звернулась до інших дівчат.

Марія не пішла бігати, сіла до лавки на своє місце, вийняла якусь ручну роботу і почала щось в ній числити. Але це лиш на око. В дійсності старалася запанувати над тим, що товклось в її душі. Не розуміла добре, що це було. Пригадувало дику радість... або ще щось більшого. Далеко ще щось більшого. Та до тої радості прилучилося якесь чуття. Чорне, зимне. Воно так часто навідувалось в її груди... Само з себе появлялося. Не знала, як і чому. Чорне чуття все говорило: «Неправда. Ти погана... ти погана...» Образ білявенького Карла сплив перед її душею. Такий красний був і такий тихий! Гречний!.. Тисячу раз казав її поздоровити. Тисячу раз! Це щось значило.

Нараз кинулася на лавку і почала плакати. Неправда! Вона була погана. Це вона знала вже здавна. І не раз навіть котра-небудь з товаришок — як посваряться — скаже: «Ти чорна, як циганка і як єгипка! Встидайся...»

Їй було гірко.

Кілька місяців пізніше настали великодні ферії. Хлопці деяких родин, що були вже в гімназіях в головнім містечку, повертали додому. Між іншими і біленький Карло. Погода була прекрасна. Сонечко пригрівало, сіяло золотом. Перед хатами в зільниках малого гірського містечка пишались несмілими горсточками весняні цвіти: братки, білі нарцизи, тульпани. Дерева попукали, трава зазеленілася, а штука пишно розцвілася.

В малій дівочій школі малого містечка був рух. Це дівчатка вибігали з класу — остання година. По ній простягалися 14 цілих днів ферії. Розкіш. Не треба було з книжками возитися із день в день, з рання до полудня, а відтак і по обіді пересиджувати в школі. Таблиці і лавки не будуть і в сон мішатися. Тепер ферії, хороша погода, тут і там нова сукня, капелюх... хто б міг окреслити всю ту барвну радість і розібрати фантазію, з якою витали тих свобідних, золотих чотирнадцять днів!

З Марією не могли собі нині товаришки раду дати. Як поважна, то поважна, а коли розсваволиться, — не можна утамувати. І ніяк не мож було її нині угамувати. Вона ждала двох старших братів, що мали прибути вечором з шкіл також на ферії додому, і як по голові хотіла сьогодні всім скакати. Не могла вже вечора дождатися. А мусіла — тепер ще передполудне було! Марія незвичайно любила братів і сестер своїх і тому вповні «дуріла».

В них було гарне помешкання, великий город; родичі — хоч небагаті — все, що могли, робили в добро дітей своїх. Мати, — незвичайно розумна і добра жінка, — жила лиш для дітей, — чому не радуватися їм життям?..

Марія виходила з класу між двома товаришками. Одною поважною єврейкою, котра обожнювала її, і товаришкою Карла. Тій послідній щойно перед хвилею відчепила від рубця сукні довгий паперовий ланцюжок, що тайком причепила і з того відтак до сліз, до розпуку сміялася! Тепер Марія закинула обі руки за тих вірних товаришок і, спираючись на їх таким чином, від часу до часу високо між ними підскакувала.