Я осліп. Через що якраз — не варто й казати. Все-таки найстрашніше те, що я осліп. А зо мною разом у больниці сидів і другий такий темний, як я. Нам було добре, як нас разом лишали. — Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я іноді нещасного товариша свого. — Ні, — каже він. — А ти? — І я ні. По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно. І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре? По тому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце, і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що мені вже ніяк сонце не оглядати; і дали — товариші мої дали мені костур на дальше життя. І я ходжу по світі. То є, я лиш хотів сказати, що рушаюся з місця на місце. І хоч мені відомо, що я вже ніколи більше сонця в житті не побачу, я силуюся все-таки його бачити. Я отвираю очі так широко... так широко, товариші мої дорогі, в надії, що хоч мрію... що хоч крапельку... що хоч... хоч ет! що хоч миготіння проміннячка святого сонця побачу — і ні. Не бачу. Коли йду з місця на місце, я чомусь руки вперед себе простягаю, розкарячую пальці, піднімаю голову... здається мені, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасться вловити, бо ж воно сонце! Гадаю — ось-ось сонця діткнуся, а раптом дотикаюся милостині. Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула. Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула — добра, вдячна, покірна за милостиню. Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже темна, хоч широко отворена, як от очі мої... Я напружую свій слух, здається мені... щось сонячного проб'ється для мене в руху окружаючого життя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряючи у душу свою, щоби слухом сонця і світла схопити, хоч я знаю, що ще ніякий сліпець світла душею не спіймав, то й я його не спійму! Сонце... Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос сліпця тебе кличе. Не чутно... так якось без усякої просьби... так собі якось... бо і як мені просьбу вкладати в слова, як «Сонечко ти моє боже, святе!» — а потому додать: «Я осліп...» Воно світить усім. Деревині, людям. А он десь там і калюжа буде, і воно й на неї блисне. Але се давній звичай сонця — сліпим воно ніколи не світить. Потім я потопаю в глибінь своєї душі. Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки сумна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите — а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас — слухайте — ніколи, ніколи в житті видіти не буду... Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої — ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили. 17 марта 1902 |