Зійшов з розуму

Ольга Кобилянська

З 10 на 11 червня 1915 року.

Ніч була ясна, зориста. По всіх вулицях міста Ч. смертельна тишина. Все надслухувало. Все віддихало глибоко й тяжко, все було поважне з зачиненими устами. Все, як сказано, надслухувало.

Недалеко міста, лише через річку, шаліла битва. Билися москалі з австріяками. Густий град крісових куль сипався безпереривно. Поміж то з цієї, то з тієї сторони ріки, над котрою лежало місто й гуділи гармати. Зі свійської сторони голосніше, а з ворожої слабше — а врешті злялись ревом-гуком в одно й розгорілося пекло. Хто знаходився на вулиці, ступав обережно й волік за собою тінь.

На зоряне небо виплив місяць і станув срібним точилом. До нього не добивалося нічого. Сипав магічним світлом і чудувався.

Мало хто показувався поза домом; а хто виходив, то чинив це безгомінно. Ніхто не думав, бо слухав всім єством. Декому, особливо женщинам, що пізно вертали в супроводі своєї тіні, котилися з переляканих очей сльози. Декого давило зворушення в горлі. Тут, по вулицях і тротуарах, вештались, здавалось, лиш тіла. Тротуари обзивалися цокотом від кроків переходячих і вмовкали за слідами ніг.

Невидимий похорон відбувався. Замість сліз текла кров. Чиїсь руки здіймалися до неба й просили милосердя. Його не було. Спасителя не було видно. Він творив чудеса. Там ослоняв грудьми бідного сина вдовиці між градом куль, там відхилив на мить обличчя одинака й куля прошибла лиш шапку, там відпер він кулю, піднявши святі руки вгору, що залізо пірнуло просто в землю... там кинувся хрестом на землю, прикриваючи собою тіло батька з-поміж дітей і з-під копит кінських, там сів на коня за брата й покерував так, що цей, здичілий, піднявсь на рівні ноги й куля продерла хорогву, а сам скочив з їздцем убік, — він не стояв бездільно. Біла його одіж замаргалася, й хвилинами заслоняв він очі... Смуток зсунувся з небес і хитався між живими. Сказано: тут по вулицях лиш тіла снувались, а думки й душі були звернені, де горіла битва.

Пекольні хвилі, здавалось, минали поволі, а там, звідки гнали голоси під небеса, увихалася смерть і колотила життя з довічним каліцтвом і мерцями. Молоді сили валилися снопами, а кров зливала скроні...

Божевілля, зойк, гонитва куль, гук гармат — усе пнулося під небеса й добивалось правди.

Її не було.

Широка й глибока господня копула¹, прибравшись у зорі, обняла землю. Не з небес пішло бажання торгуватися, а з землі. Вона одна відповідала. Правда, деякі зорі рвалися миготіти ясніше, ніби прокидувалися з свого місця на вид удолах, на зойк людства, але жодна не злітала на поміч. Кілька зірвалось і лукуватим розгоном метнулося вниз. Де впали, кого врятували, того ніхто не довідався. Там, може, сироту... там, може, панську молоду грудь прикрасила, надала більшу цінність, а може, стару, бодру, неустрашиму, що вела перед і давала примір. Хто це все знав?

Усе пішло всуміш.

«Вчора, — говорилось, — творилось там за рікою пекло, видавало з себе ревіт гармат, залізних звірів, а сьогодні... мов нічого не було».

І справді. Вчора і сьогодні, то ніби день і ніч. Небо погідне, срібно-блакитне — це ж червень — сите сонцем, а вкруги тишина. Дерева при дорозі, вбрані зеленню, ніби стерегли супокій. Так довго оминав він цю околицю, а сьогодні святкував. Довга й лінійно рівна дорога, так звана цісарська, була пуста. Вона видавалася тут між полями зміїним звоєм... там знов рівною лентою, а всюди чиста, біла й тверда, бо добре збита. Здорові та жваві руки творили її колись, означуючи її довжину дерев'яними стовпиками, та поставили телеграфічні стовпи, пов'язані між собою дротом, сторожами над нею. Жайворонки, та божа дрібнота, що лиш вона одна під саму синяву небес, куди око не догляне, збивається, сипала солодкими перлинними трелями й засівала воздух. Лиш вона одна була божого ранку чутна, зрештою пусто, безлюдно та супокійно. Правдива господня днина.

Та ні. Не господня. Око не має супокою.

Десь далеко по білій дорозі відкрило воно чорну точку. Та чорна точка рухалася і двигалась уперед. Одначе не одна сама. По ній указалися по дорозі, мов хрущі повилазили з землі, за першою й другі... повилазило їх багато й указалася низка фір... стяг амбулянсів² й інші звичайні фіри.

Це везли ранених до лічниць — деяких у місто, других в польові лазарети, а деяких на те, щоб їх вкоротці впустити в чорну землю. Жалібна музика без ритму, що роздирала серце, неслася від стяга. Чимраз ближче зближаються вози, разом з тим виразніше доходить музика без ритму. Дедалі й їх самих видно. Око заплющується, бо картина болюча, слух приймає жаль, ділить його й кривить болісно уста. Везуть частини пекла.

Побіда... блукає десь по пустих полях... і щезла. Ніхто не гордується нею... Нікому добра не принесла.

Гей, гей, гей, коники, гей, волики! Йдіть дальше, ступайте осторожно вперед, не колишіть головками, не спускайте їх вниз. Чи оп'янив вас голос тих, що ішли хоробро битися за землю «свою», й тепер везете їх до неї? Відай³, він, той спів, що серце роздирає, оп'янив вас і плутає вам ноги, що так непевно ступаєте.

Гей, гей, коники... Гей, гей, волики!.. Гей, га... обережно!

Їде знов амбулянс попід ліс, та не правдивий — їх не стає, але проста фіра, вистелена соломою, везе двох тяжко ранених. Вона минає купу мерців, що їх мають по можності ще нині погребати; візник їде осторожно, коли оце доходить до нього болісний поклик о рятунок. Поклик-зойк здається жальнішим, як усі попередні; впрошується до візникового вуха й душі. Якийсь вояк, котрого голова сперта о пень під лісом, прикликує до себе рукою.

Що там?

Він везе вже двох, його фіра невелика, та все одно він здержує коня, а радше цей стає сам, неначе знає, що коло зойків треба йому спинятися, й обзирається за своїм паном. Чи багато на нього там накладуть? Ні, нічого не накладуть, а те, що він везе, ледве ворушиться на фірі, хіба що час від часу стогне... Візник устає з фіри квапно й приступає так само до раненого. Що з ним? Хоч спитає, хто такий?

Поглянув, жахнувся. Живіт в нещасного розірваний, він без одіжі, лиш у панській сорочці, вмоченій в крові... з простріленою лівою рукою — безнадійно ранений, майже вже мертвець. На крок від нього визирає з шапки револьвер і виявляє, що він не звичайний вояк; лице молоде, хто його знає, чиє воно... очі горять, лице мов з воску, а на нім червоні плями. Так лежить і лиш голова сперта до дуба, а легко обросла борода дотикалася грудей... через що темні очі аж страшно гляділи спідлоба вгору. Одна права рука була ще ціла й здорова.

Як сказано, погонич зближується й нахиляється до нещасного.

«Йому з очей визирає», — думає і вголос питає:

— Що хочете, вояку?

— Беріть з собою, в мене сліпець батько... змилуйтеся, інакше кинуть у яму з другими... скоро, — благав розпачливо... — Живих забрали, мене оставили... видно мені... — тут перервав і його голова похилилася безвладно набік, — нема порятунку. Може, в вас душа... є батько або мати, — вистогнав він з перервами ці слова. — До останньої хвилі... наставляв я груди в гадці... для України! — вистогнав з напруженням, неначе... мав більше говорити.

Та ні!

Ще була якась цяточка життя в ньому, ще була якась енергія. Він підійняв наново голову, що зсувалася йому все набік, спер її, як перше, до дерева й, дивлячись на погонича спідлоба страшенними очима, додав:

— Тепер лежу, як викинена собака на гною... і жду.

Його очі шукали очей фірмана⁴... а по хвилі, не рухаючи головою, повів очима направо від себе, вказуючи при тім здоровою рукою тут же направо...

— Подай, чоловіче... там мій револьвер, у ньому є ще набій... він мій оборонець... з ним хочу вмерти... але... але, — й тут заповнились його очі слізьми.

— Забери мене все-таки з собою, я давно жду... ніч настає... — й урвав.

Погонич поглянув направо, там справді лежав на землі револьвер... Схилився й подав нещасному.

— На фіру, — вистогнали ще мов упосліднє висохлі уста борця...

— Не можу, любий... не можу! Нема де... і ті два нещасні, — вибовтнув перелякано візник і чомусь стояв йому волос щіткою перед очима конаючого. Він рад би втекти перед тими божевільними й розгорілими очима, що, мов гарні зорі, з-під лукуватих темних брів палали з самих білків. «Якби горів», — подумав і знов уголос сказав: — Нема місця, любий, мені не призначено з цього місця забирати ранених, хто б вони й не були, може, слідуючий віз за мною зможе, а я хоч би хотів...

Він стояв зігнений над нещасним, а цей ухопив його за кінець плаща:

— Не призначено, нема місця для українця? Де буде? Я ще живий...

Візник бачив, що життя в нім леда хвилі загасне. «Голова здорова, — думав, — але тіло вже не для сього світу».

У клопоті, що не міг його забрати, бо на возі було лиш для двох місце, сказав:

— Може... як тих, на фірі, відвезу, але, — вимовлявся, — не забезпечую.

І відступив від нещасливого.

З грудей борця щось вирвалося. Всі сльози, здається, з цілої істоти його розірвали його груди. Він махнув рукою, підняв голову насилу вище й опустив її наново до пня дуба. Щось викривило його уста, мов усмішка.

— Такий кінець вояка... Йдіть, коли так, — захропів, а не сказав. — Лиш коли воскресне вона, за котру ішов я битися тоді... — тут простяг руку і вп'ялив очі в застрашеного візника, — дайте знати!

— Зна-ти? — візник вибалушився на нього.

— Як воскресне, щоб я на рівні ноги став, побачив і назад ляг.

— Кого?

Вмираючий не мав уже сил.

— Ідіть, — вистогнав. — Не смерть страшна, а... а...

Візник знов нахиляється. Його уста хотять нещасному щось сказати, але тут же очі його зайшли слізьми й «а-а» повторяє він за лежачим.

— ...а наша темнота.

Тут трутив він здоровою рукою, в котрій держав конвульсійно револьвер, візника й заплющив очі.

Той відступився, поглянув упосліднє на нещасного й, відвертаючися, подався до воза, де оставив своїх ранених. Ледве що вспів він кілька кроків уперед поступити, коли нараз хтось мов у плечі п’ястуком гримнув і гук вистрілу потряс ним. Станув, мов укопаний, і з жахом оглянувся. Там під дубом, де лежав вояк, розходився легенький серпанок диму.

Переполоханий вернув.

З серця конаючого витікала кров. Груди підіймалися важко. Уста його прошептали:

— Я вмираю. Але вона не загине.

— Хто? — спитав уголос різко чоловік.

— У... У... — зашевелили уста й не докінчили.

Хвилину ще задержався візник, перехрестившися три рази.

Відтак злизуючи сльози, що спадали йому на вус, він підняв револьвер, що випав з руки вмерлого, й оглянув його. Він був без набою. Чоловік здвигнув плечима.

— На останку зійшов бідний з розуму, — промовив. Оглянувшись лякливо, він додав: — Аж страшно! У... У... У...