Кобзо, моя непорочна утіхо!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
Голосом предків святих задзвони,
Давні пригоди мені спом’яни.
Може, чиє неспанілеє серце
Тяжко заб’ється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.
Хто не зуміє озватись річами,
Хай обізветься дрібними слізами:
Ти ж свої речі дзвони-промовляй,
Душам братерським заснуть не давай.
Хай недовірки твої каменіють,
Хай вороги твої з жалю німіють, —
Ти рідну сем’ю докупи ззивай.
Гей, хто на горе, на лати багатий!
Сходьтеся мовчки до вбогої хати,
Мовчки сідайте в мене по лавках,
Мовчки сумуйте по вбогих братах.
Темно надворі, зоря не зоріє,
Вітер холодний од півночі віє,
Квилять вовки по степах-облогах.
Кобзо! ти наша утіха єдина...
Поки прокинеться сонна Вкраїна,
Поки дождеться своєї весни,
Ти нам по хатах убогих дзвони.
Стиха дзвони, нехай братнєє серце
Важко заб’ється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.
|
