Од Лиману до Есмані,
Од Волги до Вісли
Над народом безталанним
Вороги нависли.
Вороги... Хто ж нам ворог
І хто наші друзі
З того часу, як ми крились
У Великім Лузі?
Ворог турчин і татарин,
Ворог лях і німець,
І москаль, що нашу славу
Обернув унівець.
І погане, й християне,
Жиди й католики —
Всюди наша ворожнета,
Як є світ великий.
І в чужій землі, і дома
Кожне з нас глузує,
Заїдає наш насущний,
Серед нас панує.
Хоть нікого ми не любим,
Та ба! що робити?
Мусимо всім заволокам,
Ба й катам годити.
І чужі ми чужениці
В рідній Україні,
Як пташина без гніздечка
На німій руїні...
* * *
Ой чом же се, браттє, чом воно так сталось,
Що край ми широкий, любий осягли,
Та в спаку неволя нам одна досталась,
А наше надбаннє чужаки взяли?
Ми ж колись хвалились перед королями,
Що від нас і турчин, і ввесь світ дрижить!
А тепер москаль нас голими руками,
Мов п’яниць мізерних, за чуба держить.
Марна наша слава, підле величаннє!
Прокляттє небесне впало на той шлях,
На давній козацький, де гетьмануваннє
Втратив над козацтвом гордий, пишний лях:
Дніпро висихає, піском засипає
Дзеркало широке предківських церков,
Де п’яне гультайство триста літ співає
Про своє хижацтво, про руїну й кров.
Не мечем було нам Польщу воювати:
Розумом, талантом, словом тим святим,
Предковічним скарбом, що в нас ні одняти,
Ні вкрасти не вдасться деспотам тупим.
Чи в ляха ж для слова не було свободи
Або для таланта людськості, любви?
Розуму б русина й єзуїт не вшкодив,
Коли він не зникнув посеред Москви.
Хто мечем воює, од меча і згине:
Праведний завіт сей, сей спасенний луч,
Втаїли від тебе, утікацький сине,
Ті, що в тебе вкрали розуміння ключ.
Самі не ввійшовши, іншим воспретили
Ввійти у спасенний гуманізма храм
І пекельну злобу в душах загнітили
На лихо ляхові, Русі й москалям.
|
