Тарасе, спогадай, як ти за нами
Хотів летіть, у вирей по морозу2,
Де вольна мати з вольними синами
І дочками пахучу щипле розу,
Любові цвіт, знаменуваннє миле
Блаженного життя на високостях,
Лестивий цвіт, як щастє легкокриле,
Як сни про вірну дружбу в молодостях.
Втішаються, свободою щасливі;
Блищать над ними небеса безхмарні;
Сіяють у сріблі та в злоті ниви;
Понад пашнею китяхи янтарні.
Знудившися життєм своїм мертвецьким,
Жадали ми у вирей полетіти,
Де мертвий камінь під різцем мистецьким
Встає живий, щоб віковічно жити;
Де полотно пензльоване співає
Очам про всі дива краси таємні,
І вищу ліпоту небес являє,
І тартара страшилища підземні;
Де нас музика до небес возносить
І хори ангельські дає нам чути...
Восхищене серденько смерті просить —
На крилах у Гармонії заснути.
Мій рідний брате, перед нами море
Всесвітньої науки одкривалось:
Втопили б ми у нім неволі горе
І в воскрешеніє свободи обмивались.
Втопили б ми в тім морі всю мороку,
Яка нам змалку голови морочить,
І тягне нас од Заходу к Востоку,
І азіатство вічне нам пророчить.
Лиха нам доля, брате, не судила
Свої сніги на рози проміняти
І душу, що неволя придавила,
В зцілющих нуртах волі обновляти.
За нами темрява півночня вгналась,
У всеоружжі деспотства сліпого,
І люба мрія, як міраж, розпалась
Від подиху московства навісного.
Ще не було Овідія й не буде,
Яким ти ставсь над мертвенним Аралом:
Таких пекельних нот не чули люде,
Які на серці в тебе звірство брало.
Ти десять літ з душею розлучався,
Співав, мов соловей в кошечих лапах,
Живий твій розум скристалізувався,
Твій дух поник на каторжних етапах...
Заголосили по тобі харити
І Україну сонну розбудили,
Устала мати: «Діти мої, діти!
Тепер навіки ми посиротіли.
Ой лелечко, мій дріб’язок убогий!
Москва ’б вас буде потирати руки;
Поставить очі проти вас, як роги;
Чого не знав дід, знатимуть унуки».
«Ні! — обізвешся з-над Дніпра, кобзарю, —
Світ не побачить Батия нового.
Переп’ят встане на тебе, москалю,
Моє святе, моє пророче слово.
О слово рідне! ти стоїш на чаті
Предковікових пам’яток святині,
В ясній, блискучій херувимській шаті,
Як меч огненний, в нашій Україні.
Грішив я тяжко, яко син народу
І вихованець олухів письменних,
Що, в нас укравши, вкинули у воду
Ключ розуміння, задумів спасенних.
Та, що скував я меч сей обоюдний,
Тим од гніва Премудрості спасуся,
Воскресну чистий у Великдень судний
І о спасенні людськім звеселюся».
|
