1
Знаю — медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О, моя Степова Елладо,
Ти й тепер антично-ясна.
А між нами простір — ураганом.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б...
Половецьким, хижацьким ханом
Полонив тебе синій степ.
Десь там квітнеш вишневим цвітом,
Десь зітхаєш в веснянім чаду,
А мені ти — блакитним мітом
В золотім полудневім меду,
А мені ти — фата моргана
На пісках емігрантських сахар —
Ти, красо землі несказанна,
Нам, немудрим, — даремний дар!
4.VI. 1925
2
Навіки розірвали руки.
Пустеля віддалі лягла
Вітрами вічної розлуки,
Степами мороку і зла.
Ось виють зими, квітнуть весни
І наливаються літа,
Та на пекучий зойк «воскресни!»
Щороку дальшає мета.
І жадних знаків, жадних знамен,
Сліпа і безпломенна твердь...
І перед нами, і за нами
Простерлись мовчання і смерть.
3
Хоч би на мить свята відрада —
Всією вічністю дихнуть,
І радістю просякне зрада,
І сонцем розропиться муть.
Хоч би вже буря, вир абощо, —
Цієї тиші не знести!
А потім знов хай трудна проща,
Хай знов голготи і хрести.
|
