Необорима сонячна заглада1 —
Віки, віки — одна блакитна мить!
Куди ж поділа, Степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
Від синіх меж до сіверських україн
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.
Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у сонячнім меду,
Й крізь спокій цей єдина ллється нота —
Блаженних бджіл в вишневому саду.
Лиш чорними очима хитрих вікон
Всміхнуться молодицями хати, —
І знову степ пестить мої повіки,
І знову скитські баби і хрести.
Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії
І ніч очей з-під п’явок гострих брів, —
І знову — степ. Лиш де-не-де замріє
Архіпелаг поснулих хуторів.
Дзвенить вода. Це він, це він синіє —
Балада хвиль — Дніпро. І на горі
Спить Київ — Степова Александрія
Під злотом царгородських мозаїк.
Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото — кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безладно
Під ноги орд — на кочовничий шлях.
Гриміли десь козацькії литаври,
Віки несли не раз залізний дар, —
Він в холодку ж спочив у темній Лаврі,
Від мудрости знесилений Владар.
(А ти недовго гаялась в тривозі:
Сарматських уст — отруйний, п'яний мед
Ти віддала татарину в знемозі,
І чув твій сміх Батиєвий намет).
І далі, там, де берег Кіммерії
Підніс коринтські обриси колон,
Де Херсонес замріяно біліє
І снить солодкий, вічний, синій сон,
Де кам’янисті межі скитських прерій
Врізаються в козацький буйний Понт
Причалом генуезьких кондотьєрів,
Кінцем твоїх бурхливих перепон...
Оттак лежиш — замріяно-безсила,
А сходить ніч — і відьмою вночі
Ти розгортаєш кажанові крила...
І поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро, —
Летиш страшна й розхристана на шабаш —
Своїх дітей байстрючу пити кров...
...А з Чигрина й з Батурина в тумані
(Козацьке сонце тільки виплива)
Два гетьмани виходять мертві й п’яні,
І кожен довго плаче і співа.
Один зітха — єдиним зойком: «Тиміш», —
І проклина Виговського всю ніч,
А другий, — той, що огрядніш і стриманіш, —
На північ кида блискавками віч.
І чуть: «Чекай, бо ж — жодного респонсу2
Ти, Орлику, — гаряча голова!»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,
Проклятий край, Елладо Степова?!..
26 — 28.VI. 1925
|
