Степ тремтів від залізного зойку війни,
Степ стогнав — гомін лунко котився гонами, —
Воскресали так страшно пророчі сни,
І на захід ридали вагони.
Чорний полк — наметом — в останній наступ.
Скавучать навпростець останні набої,
А десь вже глухо стукає заступ,
Десь за межами бою.
Вітер поривом — шмат кулеметної стрічки
Чи луну запорізької «Слави»,
Й знову — плюскіт глухий історичної річки,
День щемить — морозно-білявий.
За околицю вийдеш, і видко: бронпотяг
Біля Підволочиська димом дмуха,
Набуха, вибуха, і простору протяг
Лиш далеку луну доносить до вуха.
Клекотить ще, але — догорає, тліє,
Фістулою — останній акорд скорострілу...
Щось тяжке і одвічне на обрії мріє,
Розпростовує чорні крила.
Виростає нестримно, біжить, як калюжа.
Що ж воно? Чи скажених отар череда?
Чи повітря морове? Ні — нищить, брудить
і спаплюжує
Землю мою чергова орда.
Степ підвівся і втілився в древній хаос,
І посунув на нас в гостроверхих татарських шапках, —
Ось все ближче, все ближче — вже вершники
в балці — ось! —
Вже летять перетяти нам шлях.
...Дону синього не пощастило зачерпти.
Руська земле! За шоломянем єси.
І на захід, на захід ридають вагони з хаосу і смерти,
З апокаліпси піль Твоїх, з пекла Твоєї краси.
|
