Не сперечатимусь: я син свого народу —
Сліпця відвічного, каліки і раба,
І, мабуть, таки-так, що образ Квазімодо
Із образів усіх найбільш мені б припав.
Тож хай оттак: страшний, великий, незугарний,
Я — лихом виплекан і викохан у тьмі,
Щоб в рухах дзвонаря нестримано і марно
Казився лютий гнів непримиренний мій.
Щоб в чорний час зневаг, насильства, ґвалту й муки,
Коли регоче хам над неміччю краси, —
Враз вовком кинутись, наллять залізом руки
І кров’ю ворога жагу свою зросить!
Стою в височині, в стрільчастій
амбразурі,
А там внизу — юрба, де — наймити, старці
І красний Шатопер, ще не свідомий бурі,
Яка пала в очах, яку держу в руці.
1926
|
