Не викреслить тебе в розлуці,
Не стерти з серця це ім’я, —
Хоч крізь пожежі революцій
Не все сюди проніс їм я.
Попрогорало, розгубилось,
Понівечилося навік.
Так страшно людське серце билось,
В устах страшний кривавивсь крик.
Так близько чувся подих смерти,
Що, коли б можна, я б давно
Хтів відпочити, і померти,
І випить вічність, як вино.
О, як прозоро й сяйно вмер би...
Але згадаю, як росте
Пшениця, як шумить крізь верби
Синюха, вітер, простір, степ,
Як хата рідна — з-попід стріхи —
Очима дивиться вікон,
І крик той: «Сину мій! приїхав!» —
І ранній день, і ранній сон, —
Це те, що жилами зв’язало,
Що в кров і мускули вросло.
І жаль, як ніжне смертне жало,
Перетинає людське зло.
V. 1926
|
