1
Прокляттям, прокляттям ця назва,
Це світле і тихе «Поляне»,
Мешканцям залитої кров’ю
І п’яної кров’ю землі, —
З обличчям в розтерзаних язвах,
З очима в кривавім тумані,
Чиї воронії брови
Загнулись в татарські шаблі.
О, ні! Не світлий, не тихий
Селянський, вечірній спокій, —
Єдиним полем бою
Розгорнулася далечінь:
Вітром регоче — лихо,
Псами виють — епохи,
На вітровім безкраю
Сурмою
Вітер
Історії,
В просторах
Дзвенять мечі!
Ти думав: повернешся з поля —
Чекає вечеря, жінка,
Сонцем нагріта призьба,
Місяць, бандура... Так?
А крик від пекельного болю!
А бою криваві обжинки!
А в грозах і бурях іспит!
А смертю роздерті уста!
24.XI. 1924
2
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів —
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти — попівна Роксолана,
Байстрюча мати яничар!
Чаплінському — ясир кохання —
Це ти, безславна і лиха,
В Богдановій ятрилась рані
Вогнем образи і гріха.
Стрибати в гречку — тільки й щастя,
Щоб в корчах зради. завмирать —
Це ти, пусте, неплодне трясця,
Ти, Пріська гетьмана Петра.
Звідціль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідціль,
І діти, мов дурні курчата,
І сліз — пісні, й бандури — біль,
І та розслабленість ледача
І серця, й розуму, і рук, —
Безсила насолода плачу
Безсоромно-плебейських мук...
Невже ж калюжою Росії
Завмре твоя широчина?
...А над степами вітер віє!
А в небі гуркотить весна!
А степ, гарматами пооран,
Тремтить від крови і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.
Повстань, як древлє! Панцир з міді
Замінить лахи й ганчірки, —
І знов дівоча стать Обиди
Звитяжно гляне у віки.
24.VIII. 1926
|
