Питаю крізь туман розлук:
Скажи, скажи, яка ж тепер Ти?
Влучив навік монгольський лук,
Чи воскресаєш в тиші смерти?
Так міцно зціплені уста.
Не затріпочуть скорбні брови.
Чи сниться ураган повстань?
Чи мариш ароматом крови?
Чи сниться бій? І, може, ніж
Хоч уві сні Тобі хрестом став,
Хоч уві сні тепер бриниш
Лунким солодким словом: помста?
Чи встанеш, мертва і страшна,
І люто запалають очі,
І враз ворожа тишина
Жагою кари зарегоче?
Ні. В ніч зійшла Твоя зоря.
Давно весна прогуркотіла.
І дощ читає Псалтиря
Над схолоділим чорним тілом.
Осіннє небо з-поза хмар
Лиш дивиться байдужим зором,
Та ворон пророкує: «Кар!»
Понад покараним простором.
|
|
|
