Поможи мені, римський орле,
Моїх каторжних предків тавро!
Над життям моїм — кара на горло,
На руках моїх — зрадницька кров,
І в багрянім тумані — зокілля...
Обірвався проваллям шлях,
Тільки вітру остання хвиля
Погасає на диких полях.
Так невже ж це історія вмерла
Й на могилах твоїх полягла?
Нащо ж сяйво гранчастого берла
І крило вороного орла!
Нащо ж тяжко котився чавунний
Гул нечуваної доби
І — під чвал степової фортуни —
Нещадимо гукало: «Добий!»
Ні. Не вірю. Не вірю. Не вірю.
Буде. Буде. І будемо ми
Дратувати залізом звіра,
Руйнувати логово тьми.
Ще почуємо подих просторів —
Чорноморського вітру гуд,
Ще глибоким плугом історії
Перейде наш останній труд.
Бо незбагненно темен і димен
Цей уперто тривалий час,
Час залізний варягів і римлян,
Час сталевий вогню і меча.
1927
|
|
|
