Не квітне заповідний сад.
Не бачу ні сестри, ні брата.
Ти все вертаєшся назад,
Як рок, як перстень Полікрата,
Що не втопити, не згубить,
Не замінить і не забути.
Так подих вічної судьби
Вогнем перетинає будень.
Ти не камінний сфінкс пустинь,
Ти не мара й не костомара:
В бездоннім зорі — зимна синь,
А в пристрасних обіймах — кара.
Була ти музою, й пили
Уста медузи кров уяви, —
Тоді однаково гули
Хвала й хула пустої слави.
Була владикою, що слав
Країні згубу звістувати,
І вісника кляли насхвал
Апостоли і апостати.
І тільки іноді пливло
З рамен суворо-мармурових
Співуче запашне тепло
На мить розквітлої любові.
13 березня 1939 р.
|
|
|
