1
Ти зачинаєшся. Ти — ось.
Ще січень, ще замерзлі віти,
Та десь спахнуло й зайнялось
Крізь хугу, крізь сніги і вітер,
І долетіло, й перейшло
В оспале тіло, в мляві жили.
Вже кров жене солодке зло,
Вже серце полум’ям прошило.
Ти зачинаєшся. Сніги
Багрянцем заливає захід,
І повні давньої снаги
І кожен крок, і кожен захід.
Простори протягом війнуть,
За близький зваблюючи обрій...
О, в усмішці твоїй недобрій
Я пізнаю тебе! Ти — тут.
1935
2
Твоя, що майже смертна, тиша
Не впокорила й не лягла
Глухою тінню. Ні, скоріше,
Війнула помахом крила,
І, ввесь — увага, ввесь — напруга,
Я прислухався і тремтів
На голос матері і друга,
На дівчини далекий спів.
І ось розпалася завіса
Туману, снігу, самоти:
За смугою тонкою лісу,
За сизим видноколом — Ти,
Ти, що незмінна, як стихія,
Крізь простір в привидах і снах
Зростаєш, ближчаєш і вієш,
Як спів Сольвейги, як весна.
1936
3
Перший подув весни — і Твій віддих вже знову
зі мною,
Перший вітер дихне — і Твоя широчінь у очах.
За чужий горизонт, за цією чужою весною
Двиготить Твоя даль, Твоя зваба, Твій біль і Твій жах.
Дальній гомін росте, мов гарматний заобрійний
гуркіт...
І враз пісня, як хвиля, ударить: «Ой, гук, мати, гук!»
То кіннота весела, мушкети, здобуті ще в турків,
Прапори, як вітрила, над лісом піднесених рук.
А за нею колони — піхота струнка й легкостопа,
Ген полки за полками... І ось повертається все.
Так встає Несмертельність. Чи бачиш, днедавня Європо,
Марш Полеглих, марш Мертвих? То співи їх вітер несе.
Розцвітають їх рани. Їх кров переквітла на маки.
О, святий Пантелеймон зцілив їх калічні тіла.
І на лицях їх — сонце, на грудях — невидані знаки,
І під стопи дзвінкі їм покірна земля попливла.
1937
|