1
За ласку матері, за перший гук весни,
За поцілунок уст недіткнутих, за сни,
Що здійснились давно, за всі щедроти вроди,
За стогін пристрасті на ложі насолоди,
За щастя, що страшне було в своїй красі,
За всі веселощі, за усміхи усі —
Приходить раптом враз, як помста, ось розплата...
О, рівноваго днів, безлюба і проклята.
Де все чергуються возмездіє, і дар,
І сяйво радости, і неминучість кар.
2
Сонце ллє вогненний мед —
Злотом спалено уста,
Легіт непомітно дме —
Хвилями ідуть жита,
Як ходили там колись,
На п’янкій широчині...
Сонце, сонце, вдаль і ввись
Синю браму відчини!
Зазирнуть крізь сяйний дим
За кордони далечин
І вдихнути. А по тім —
Хоч навіки розлучи.
3
І сонце пристрасне, і барв розлив міцний,
І краєвид, що довго буде сниться:
Нагорні простори і в хвилях далини
Потоки, та ліси, та замків горді шпиці...
Тут рвався нурт подій. Нещадний плуг війни
Розорював поля. Гули чавун і криця.
Гусити. Валєнштайн. І той, з-під Австерлиця,
Що сонце осені вітав, як пал весни.
Ти майже рідною зробилася, Мораво
(Тут навіть Київ є зворушливо-малий!),
Сим домом, цвинтарем, неписаним сим правом
Ось в тебе гостювать, немов і справді свій.
Та спрага тут гіркіш, а сум немає дна.
О, так, — ти тільки тінь Тієї, що — одна.
4
Нитками золота прошита
Блакить. Ідеш і напівсниш.
Враз несказанний запах жита
Ударить, наче в серце ніж.
І все щезає. І навколо —
Зелено-золота пітьма:
До колоса шепоче колос,
До волошок моргає мак...
Все тіло, вся істота спрагло
Впиває владну міць буття.
Спадає з пліч щоденне тягло —
Ярмо чужинного життя.
Нема ні мандрів, ні розлуки,
Забула пам’ять чужину,
І теплу землю пестять руки,
Як тіло рідного лану.
5
Так тихо тут. Ліс, пагорби, поля
Та рівний плюскіт скудного потока.
Внизу — хвиляста, лагідна земля,
Вгорі — блакить блаженна і широка.
Не віриться, що тут гули віки
Пожеж і воєн, боротьби і слави,
Що хмурий Жижка помахом руки
Тут сіяв смерть на замки і держави.
Загоїлось. Зрослось і проросло
Крізь рінь руїн, крізь згарища і попіл,
І встала радість над розтопом злоб,
І материнка розцвіла на гробі.
Так тихо тут. Колосяться хліба.
Співає дзвін вечірній... Та за колом
Сієї тиші вже підводить чоло
Нещадна і незбагнена Судьба.
8 — 13.VI. 1936. Кунштат
|
