1
В вікні сльота і листопад.
Вертаються з костелу люди.
Сей дім отчизною не буде,
Будинки не замінять хат.
Те саме. Двісті літ назад
Оттак же чужиною нудив
Змарнілий Орлик крізь облуди
Своїх надій, трудів і страт.
І, може, тут сидів так само,
Чекаючи вістей із Ясс,
І крізь вікно він бачив браму
І вулицю в цей самий час.
Дружина в Кракові з доньками,
Син у Парижі... Дні — віками.
2
Я не хочу бути похованим між варварами.
З останнього листа П. Орлика
Від силістрійського баші
Листи лукаві, зовсім східні.
Згадав: посол турецький в Відні
Щось натякав — Москва, бакшиш...
Що ж? Згинув Войнаровський — бідний!
А тут гляди, що часом ніж
Устромлять нишком і тобі ж
Московське злото й людські злидні.
Ласкаві всі, але про око.
Маленькі люди, а отся
Доба, здається, зависока
На вбогі й немічні серця.
Dux extra Patriam — що може
Гостріш і гірш скарати, Боже?
3
Нарешті має пашпорти, —
Як завше, випадок в пригоді.
Осіннє сонце на заході,
Візок благенький торохтить.
О, плоских піль піски й хрести —
Прабатьківщина? Годі, годі...
Вся серця кров — отам, на сході,
Де ненародженая — Ти.
Отвором — даль. Степи та вітер,
Гармат полтавських сизий дим.
Під небом, від пожеж рудим,
Лиш жито, копитами збите,
Дніпро та п'яний очерет...
Здушити біль. Вперед. Вперед.
Листопад. 1930
|
