1
Сплять гори у смерекових борах,
Сплять полонини і карпатські чари,
Та на долини сходить тьмяний жах —
Збираються на чорну раду хмари.
Скрадаються — то гуни чи татари?
Впав Святослав від братнього ножа,
І тиша залягає на кряжах
Перед грозою вогняної кари.
Враз вдарило і загуло. І вмить
Довкола все рокоче і шумить,
І небо роздирають блискавиці.
Гудуть вітри. Гримить верховина,
Немов огонь, що тьму перетина,
Із кремня викресає гостра криця.
2
А попід горою, Попід зеленою...
Так завше: на узбоччях жнуть женці,
А попри них, суворі й недвозначні,
Тримаючи списи і рушниці,
Проходять необачні Сагайдачні.
Там — спокою бандурного жреці,
Сліпі на синь, на чорнозем обачні,
У холодку перекусивши смачно,
Вилежують з сопілкою в руці.
А тут — ідуть широкою ходою
Під марш пісень, що в кожній — буря! штурм!
Минуле потонуло в хвилях сурм,
Майбутнє грає ярим сонцем бою.
Що ж перед ним — родина, ґрунт, жінки,
Проміняні на похід і люльки?!
3
На чорноті розгойданих борів
Примарами блукають білі мряки.
Вже по грозі. Розходиться. І заки
Засяє день, луна пташиний спів.
Не кличеть верху древа дивий Див.
В шоломах гір, як вої-невмираки,
Карпати скам’яніли в віщі знаки,
Наїживши смереки хижих грив.
І в небі глибиніє древня яр,
Підносячись над верхами і логом,
Над падолом, що заляга облогом
Від правіку. За мряками примар
Встає відвічний життєдайний дар —
Звитяжне сонце яросним Дажбогом.
18 — 19.VII. 1932. Гребенів
|