Не вірилось, що сей звичайний день,
Сіренька мла, безвітря, мертвий спокій, —
Є день відпливу. Води олов’яні
Лежали нерухомо, ніби й море
Було — та сама мла, лише густіша,
І обрій не ділив, але зливав
Далечину в один туман безмежний.
Було щось передсвітнє, щось довічне
В сім краєвиді. Берег був, як привид,
Вода була імлою, як і небо,
Земля і твердь — однаково безбарвні
І безфоремні, як у Перший День.
Здавалось, що се розчин речовин,
Руки Творця чекаючи в покорі,
Лежить, як ще не збуджений хаос.
І так він спав глибоко, і була
Так всепотужна ся балтійська тиша,
Що ні команди, ні хрипка сирена,
Ні гул глухий машини, ні скрипіння
Заліза й дерева — не обудили їх.
Бо й скиби хвиль, що краяло судно,
Розорюючи поле олов’яне,
Лягали знову на свої місця,
Зливаючись з недобрим мурмотінням
Під ваготою мли і тишини.
Ми відпливали в невідь, в лоно світу,
В пітьму зачаття, в хаос прабуття.
1.III. 1934
|
