І той — з-під брів — наллятий гнівом зір,
І та — з-під уса — усмішка-докір,
І криця та, що в кремезній статурі
Завжди бриніла жадобою бурі,
І ті уста, що з них, як ураган,
Гримів і пік пророчний твій пеан,
І думи ті, що гострим лезом їді
Прокреслились гравюрою на міді,
І ярий дух, що повнив тіло вщерть, —
Все це в віках, пропалюючи смерть,
Живе, горить, сумління нам тривожить,
Вирізьблюючи тварі — образ Божий.
І як могла ув’язнити труна,
Коли крізь ню палахкотить весна!
Як гімн огню, як рокіт многострунний
Могло згасить дубове віко трунне?!
Бо канівська земля, що налягла,
Лежить не тяжче орлього крила,
І віко трунне скинеш ти, і камінь
Затиснутими гнівно п’ястуками.
В річницю Шевченкову. 1929 р.
|
