Ще сяє іонійська синь, густа
Від меду й мірри сонця...
І щоденно
П’янять, як вперш, Аспазії вуста
Й пливе життя, присвячене Атенам.
А ввечері, коли оливний гнот
Облиє світлом затишок кімнати,
Про Скитію згадає Геродот,
А Фідій — в перепалці з Гіппократом —
Забубонить, і молодий Сократ
Зі смаком оповість останній дотеп, —
Тоді (в її приявності стократ)
Зника не лиш Сократова бридота,
Зникає день тривоги і змагань,
Напруження обов’язків державних...
Вона — як німфа, а вони — поглянь —
Чи ж не покірні злагіднілі фавни?
І знов розмова свій міняє цикл —
Про вірші, про виставу Евріпіда,
Й не відчува розмріяний Перикл,
Що десь дорійська вже встає Обида,
Що вже Атен кінчиться довгий день,
Що забурлить життя стояче плесо
Й на тишу, на пересит сей гряде
Важка стопа фаланг Пелопоннесу.
І сей розм’яклий, випещений світ,
Де легкий хміль, п’янкі гетери й жарти —
Нещадний муситиме дати звіт
Перед сліпим від бою воєм Спарти.
27.II. 1939
|
