1
Звичайний день. Чому ж така відрада
В цім обрії просторім і яснім?
Іду й скандую: — Леда... Леді... Лада... —
І не знайду ім’я моїй весні.
Ось бачу горду, неприступну постать:
Під старовинним золотом коси
Дівочий зір горить прозоро й просто
Крижаним сяйвом вищої краси.
Вона не йде, вона стремить крилато,
І сукні не сховати стрункість ніг,
І крізь повітря — струмінь аромату,
І пролісками розцвітає сніг.
2
Вона — скандинавка. В ході її — вітер фіорду.
Вона — від варягів, що ними збудилася Русь.
І крок її — криця. І рух її — вірний і гордий.
І в погляді синім пізнав я відвічну сестру...
Як лижви співають! Як рдіють трояндами лиця!
Як гостро, як струнко дзвенить в її постаті Гріг!
В широких очах її крига північна іскриться,
А в розрізі уст — малинової радості крик.
Вітай же, вітай, синьоока варязькая Ладо!
Дніпровська Еллада чекає вже тисячу літ.
Осяй, опануй і натхни її древнюю владу
Над білим безмежжям одітої снігом землі.
3
Так довго тут буяло брудом —
Семіти, скити, татарва.
Покірний простір псам та юдам,
Де вітер літ ненатлим гудом
Історію на шмаття рвав.
Покрий роздерте чорне тіло,
Що клекотіло лиш гріхом,
І все, що їло, що ганьбило,
Все, що прокляттями гнітило,
Здери болячкою з нього.
Морозом випечи облуди,
Закуй крихку блудливу плоть,
Напни завзяттям хорі груди,
Діткни її підземні руди,
Щоб разом вибухнуло зло.
Обмий в снігах, снігами витри, —
Хай чує той блаженний біль
І, взявши снігову купіль,
Одягне на варязькім вітрі
Сорочку сніжно-білих піль.
6.XII. 1927
|
