Миколі Хвильовому
1
Знову март, і Марія, і вечір, —
Десь далеко зітхала весна,
Від зітхання тремтіли плечі,
І дзвеніла від зір тишина.
Так з’явилась Ти ще раз і ще раз.
Простір дихав вітрами. Внизу ж
Місто чорно гуло, як печера, —
Улоговина тіл і душ.
І повірив навік, що воскреснеш.
Мляво падав посмертний сніг,
Та, здавалось, то — цвіт черешні,
То — заобрійні квітнуть пісні.
2
Марія. Март. За містом — мовчання.
Зорясте небо в вічність провалилось.
Широкий вітер простір розчиня —
І серце затремтіло і забилось.
Нінащо обережність, сором, гарт...
Війнув огонь. Сплелись гарячі руки.
Все злютувалось: ніч, Марія, март —
В один порив нестриманої муки.
3
Твоя весна вже виростає в літо:
Таємніше луна нечастий сміх,
Достигле тіло, золотом налите,
Тремтить, як плід, на пружних вітах ніг.
Не знати ще, то — пелюстки чи сніг,
Та вітер пестить тихше і ніжніше.
Дрижить вся стать. В ній кожна жилка дише
Передчуттям жадібних уст моїх.
15.IV. 1932
|
