Ти затуманилась за далями, за димом,
Зайшлась імлою, понялась вогнем.
І ось відходиш невмолимо...
Десь рідний вітер гне
Твоїх топіль високі решти,
Мете шляхів безкрай...
Чи ж затаїш, чи збережеш Ти
На дні ярів, у галявах дібров
Твій тихий рай
І сонцем п’яну кров?
О, сонцем п’яна кров,
Важка, щедробагата й невидюча!
Порогами ще клекотів Дніпро
І на дівичий степ не впала туча,
Ще мерехтів архіпелаг осель
Крізь пломінь голубих просторів, —
Південний бог в твоїм сапфірнім морі
Знайшов нову купель.
І Геліос, що — ясність і число,
Ось став осліплим з ярості Дажбогом,
І шалом сонячним клекоче зло
В Тобі, небого.
Ти залишилася за обріями миль,
І ось тепер Ти — привид і примара,
І марнота зусиль, і суму вічний біль,
І спомину непроминуча кара.
Так несемо в сліпих серцях
Твоє незбагнене обличчя,
І давній шлях
В незнане кличе,
І довга путь ось стелиться в безкрай —
Її не відвернуть, її не стерти,
Бо лиш вона веде в Твій чорний рай
З пустелі самоти і смерти.
7.VIII. 1944
|
