Ти мене виснила в зоряних снах,
В ночі дівочі, пахучі та млосні,
А за весною летіла весна,
Морем шуміли стривожені сосни,
Морем шуміла широка ріка.
О, чарівна наша ноче заручин!
В квітах вінків та купальських вогнях
Нас привітала цілунком жагучим.
І простелилися сонцем шляхи:
Радість, і праця, і усміх дитини...
Хто ж сподівався, що рев хуртовини
Раптом прорветься, підступно-лихий,
Знівечить спокій і тишу розріже,
Спалить, зруйнує будований дім?
Скроні срібляться. Згинаються крижі.
Очі їсть дим.
Ти мене виснила, білая панно
(О діаманти дівочих сліз!),
М’язи бронзові і зір капітана,
Море блакитне і лагідний бриз,
Яхт білокрилий... Та сонячні сни, бач,
Здійснились марно; поетом глухим,
В музику власну заслуханим... Вибач,
Вибач, єдина, за попіл і дим.
27.I. 1943. Варшава
|
