Ледве доноситься гул —
Крики голодних хозар...
Десь темно-синій Інгул,
Жовтня холодний пожар.
Десь стукотять потяги —
Шпола — Цвіткове — Тальне.
Там, за серпанком юги,
Ждала дідизна й мене:
Синя, синюшна вода,
Пустка, де сад був і дім,
Вітер, що юність вітав
Понад простором п’янким.
Що ж — не судилось. Скипись
В серці пекуча сльоза.
Ринуть в спорожнену вись
Зойки голодних хозар.
Осінь, 1942
|
|
|
