1
Вже досить справ щоденних, гри,
Любові вбогої й черствої, —
В ушах пекучий шум від крил
Історії над головою,
Що важко й низько править лет.
О вагото доби твердої!
Хто в лоні цім: чи Архімед,
Чи римлянин, сліпий від бою?
2
Цю дійсність, імлами повиту,
Цей вік, що не з мармуру — з гіпсу,
Тне вітер Старого Завіту,
Рве вітер апокаліпси.
І рушаться, падають стіни,
Й даремно туляться люди
До фата-морган пустині,
Зрадливих обрисів злуди!
Та з-поза обрію, знаю,
Надходять суворі фаланги:
Ліворуч — пломена Сінаю,
Праворуч — з мечем архангел.
3
Твій простір знову безборонно-голий
І Дике поле — дике й нічиє,
А в кармазинах варвар низькочолий
Ген цезаря незграбно удає.
О моя муко, спрагнення моє,
Чи ж чужина не скінчиться ніколи?
Ні, чую, бачу — родиться, встає,
Шумлять моря, радіють суходоли.
Підземний гул ось близиться й росте,
Пекучим димом вдарить межи очі
І карою здригнеться спраглий степ
У третю стражу світової ночі.
А поки — гнів під корчами огиди,
Любов — під ваготою зненавиди.
9 — 19.XI. 1933
|