Буяння, спів сліпої крові
Та в пам’яті — безкрай степів, —
Так почались літа лаврові,
Так вперше загорівся гнів.
Забув, як зачалися вірші...
Чи не тоді, коли зустрів
І вже вдихнув повніш і ширше
Гекзаметр степових вітрів?
Чи не тоді, коли ударив
Ножем свяченим в серце ти,
Землі залізної кобзарю,
Пломінний стороже мети?
...А люди йшли невдало й мляво
І нарікали: «Що це він?»
І невесела тая слава
Гуде, як погребальний дзвін.
7.V. 1931
|
|
|
