Синові
Вже майже звик: мене немає вдома,
А віддаль — та ж. І йде за роком рік.
І все гіркіше, все смертельніш втома.
Доба пройшла, і мій кінчиться вік.
Пройшла доба, й народжується друга.
Її зеніт не я побачу — ти.
Круг вужчає. Лише тоненька смуга
Лишилась від безмежжя висоти.
І сонце заходу спадає невблаганно
За смугу ту, в холодний океан...
Не я, а ти співатимеш: «Осанна»,
Новому дню нових людей пеан.
31.XII. 1955
|
|
|
