І все частіш пригадується синь
Херсонщини, дитинства краєвиди,
Стихія степу, сонячна Синюха,
Граніти скель і вітер верховий.
Він плинув важко, впертий і безмірний,
Мов хвилі, гнав важкоколосий лан,
Й тоді ставала майже намацальна
Тарасова метафора могутня
Про «вітру неокраяне крило».
...І все частіш в мої безсонні ночі
Млин Низькодуба глухо двиготить,
Де гребля річку стримує струмками.
А в кінці греблі, зовсім як в тій пісні
(Там саме, де спинялися підводи),
Старезні верби гнуться і шумлять.
Синюха ж, по-осінньому сталева,
Широка, повновода і прудка
Пливе маєстатично-величава,
Немов Дніпро. І день, хоч неосяйний,
Та й не сумний, а, якось так, буденний,
Звичайний і тверезо-працьовитий.
І, може, вдома мама хліб пече
З пахучої смачної арнаутки,
Що, все ж, занадто скоро він черствів
І був не сірий, а — гнідий.
В неділю ж
З’являлись ярмаркові калачі,
Бабуня з хустки вигортала пряник:
Козак — висока шапка, руки в боки.
І їлося його з жалем, поволі,
Відкушуючи за шматком шматок...
13.II. 1964
(За проектом)
|
