І треба ж було все життя тремтіти,
І сліпнути у нетерпучім сяйві,
Щоб ось тепер зненацька зрозуміти,
Що вірші були зовсім зайві.
Натомість потрібні: кожна билина,
Подмух вітру, плюскіт ріки,
Ось така, хай осіння, днина
І дотик твоєї руки.
Як дощенту тіло спалилось
На повільнім, повільнім вогні любови!
І оце, тепер непотрібне, тіло
Опинилось без полум’я крови.
Є от лише жменя попелу біла
З того, що було колись плоть. А з неї
Щось знялося і полетіло,
Як метелик Псіхеї.
6.X. 1966
|
|
|
