І двірець, і дзвінки — як завше:
Той же натовп, і гамір, і крик.
Рушить потяг у тьму, розірвавши
Наші руки назавше, навік.
Мокрий вітер різкий, пероновий
Витре сльози... «Поїдеш — умру...»
Та шматками рвучної розмови
Не зв’язати розірваних рук.
Брязнуть кола. І плавко, і лунко
Попливемо у інше життя.
З безнадійного поцілунку
Зарегочеться паротяг.
29.XII. 1926
|
|
|
