Живеш розжевреним залізом.
Вогняним подихом — душа:
Угору! В синь! Та темним низом
Заклята залягла межа.
Та вколо мокрої соломи
Неперепрілий дим і чад,
Або скляні холодні зломи
Кривих, потовчених свічад.
Здається, нібито й боролось,
А глянь: отара втікачів.
На чорта їм варязький голос,
Сталевих слів дзвінкі мечі?
Що їм п’янкий, терпкий Стефаник,
Що Лесів мармур вічних строф?
Їм дай болотяну нірвану,
Втекти від творчих катастроф.
Їм — засмальцьованая постіль,
Тапчан лакея, не раба,
Їм гунявий куркуль в корості
До серця мрією припав.
А то ще затички — Тичини,
Прем’єри Гаркунівських труп,
Що їхньому чуттю вітчини
Позаздрить міг би тільки труп.
1925
|
|
|
