Невже згасає день? Так мало сонце сяло.
Гула ордою тьма — вертався ранок в ніч,
Лиш заграва пожеж похмуро вигравала
На лютім усміху покараних облич.
Гриміла тьмою ніч. Здавалось, вже навіки
Цей шабаш боротьби, цей гуркіт вирувань
Відсменить день дзвінкий під сурми, гімни й крики,
Щоб визначить в віках непереможну грань.
І раптом — все згаса? Лягає присмерк тьмяний
На сонця мертву кров, що гусне в ранах хмар.
Зникає сон століть, примари і омани...
Знов нерухома тьма, як кара, як тягар.
2.III. 1930
|
|
|
