Простору! Сонця! Більш душа не стерпить.
Немає сил оттут палать і знать,
Що там — Синюха, прибережні верби,
І степ, і синь, і степова весна.
Немає сил. О, дай ковтнуть повітря!
О, дай вдихнути шум пшеничних хвиль,
Щоб в тім пекучім, в тім херсонськім вітрі
Розвіяти мій многолітній біль.
Гей, простір той, що пестив очі змалку,
Гей, сонце те, що тіло налило...
Ось бачу знов дорогу, обрій, балку,
Пухнастих верб мережанеє тло.
Ось бачу знов — церквицю на узгір’ї,
Торговицькі хатини тогобіч.
Йдуть череди в спокої надвечір’я,
І синім пилом опадає ніч.
І цілу ніч шумлять млинові греблі,
І гомонить далекий гук пісень...
А в нашім домі сплять старенькі меблі,
Аж їх розбуркує рожевий день.
І от вже ранок в срібних росах,
І по Синюсі зимна синь.
Гарячий день у спеці й грозах —
І знов вечірня голубінь.
І так погідно, так прозоро
Родинні пропливали дні
Серед просторів неозорих
В моїй осяяній весні.
28.VII. 1925
|
