Вечір на Владимирській горі

Іван Нечуй-Левицький

Щоб обсягти оком більше простору на обрії, я йду по тротуарі над самим краєчком обривчастйх гір, ніби круч. Минаю я дві недавно насаджені широкі алеї попід самою високою білою стіною монастиря й заглядаю з кручі вниз, де недавно була зсунулась гора і де тепер в тій вузькій згористій долині зробили дерев’яні сходи на Поділ, і доходжу до шпиля над крутим верхом гори. Тут звершечку на шпилі стоїть чудовий кіоск з колонками, неначе гарненька капличка з лавами й доріжкою навкруги. Тут найбільший виступ Владимирки й найвищий. Звідсіль я окидаю оком усей широкий простір, Поділ, усю рівну, як луки, Оболонь до самих гір села Вишгорода над Дніпром.

Яка широчінь! Який простір! Я сягаю оком по тому просторі на захід сонця, оглядаю його, і перед моїми очима темною смугою ніби вирізується на небі півкруг з гір од Андріївської гори до Кирилівського монастиря, а далі знов синіють півкругом гори над Оболонню, закручуються в Вишгороді й достягають до Дніпра в сизій далечі. Сонце низько стоїть на заході між білими й сизими хмарками, червоне, як жар, мов розпечене в жару залізо, без проміння, тільки ніби в сяєві од жару. Небо внизу над лісами делікатно блакитне, а подекуди ніби зелене, лиснюче й прозоре, неначе помальоване скло. Над Оболонню висять низько білі, тонкі, аж прозорі, хмарки, нависли над Оболонню й Подолом. Хмарки жовті, неначе з жовтого скла. Чудовий жовтий колір подекуди на кінцях хмарок лиснить то жовтогарячим світом, то рожевим. Сонце без проміння, червоне, неначе з жару, але жовтий світ од хмар одбиває й кидає ясний світ на широку картину. За Вишгородом стоїть на Дніпрі сиза, але з жовтим сутінком імла. А за нею за Дніпром над борами і далеко за Десною стоять хмари внизу, над самими борами, неначе високі й важкі чорні гребені Альп. Рівнина там одразу, неначе чудом, стала горяна, неначе в Швейцарії коло Люцерна. А на горах вершки наче куряться димом та парою, розбились нарізно й понахиляли вершечки на один бік вперед, неначе голови, на схід сонця. Я бачу виразно, як цей подовжастий гребінь сунеться все далі та далі, а на йому неначе стоять рядком велетенські, ніби брокенські, відьми. Неначе червоний вид сонця лякає їх, і вони з ляку втікають од його сердитого виду все далі та далі в темряву чорних хмар та сизої імли. Сонце пірнало над самим лісом в темні подовжасті хмарки, поколоті вподовж, ніби з щілинами.

Сонце, як здорове колесо, вже без сяєва пірнуло й виглядає крізь щілини, неначе червоним, страшним видом. Коло його подовжаста смуга хмар була облита наче червоним карміном: та кров’яна смуга стала ніби гаряча, огняна й червоніла різким кольором, ніби намальована на веселому делікатному суфіті. Здавалось, чорний тартар з-за Дніпра кинув сюди смугу полум’я й крові. Од сонця впав кров’яний світ на похилені вершечки димчастих далеких хмарок. І мені уявляється, що то йдуть до Києва по горах наші баби-прочанки з ціпками, спираючись на ціпки й понахилявши голови вперед, закутані й зав’язані червоними хусточками.

Уся ця картина з закругленими горами, з закругленим обрієм здається мені велетенським круглим храмом-ротондою, де замість стелі низько нависли помальовані жовтими, рожевими й усяковими кольорами легенькі хмарки. Але які чудові прозорі кольори! Які делікатні сутінки! А збоку, на Андріївській стрімкій горі, на чолопочку, в блакитному небі ніби намальований Андріївський собор з його п’ятьма шпичастими банями з колонами, ніби для декорації в тому пишному храмі або на якійсь сцені в без міри високому театрі. І стоїть він високо в небі, ніби достає до жовтої, чудово вимальованої стелі та жовтогарячого склепіння. Це все диво чогось нагадує мені чудову й оригінальну декорацію в тому храмі багатющої на фарби й кольори натури.

Я бистро окинув оком незмірну плисковату рівнину по Оболоні за Подолом, понад Дніпром і далеко за Дніпром по Десні й черніговських борах. Яка широчінь! Але це не однотонна широчінь степів, або морів, або піскуватої пустині. Під лиснючим, помальованим усякими кольорами велетенським шатром ніби був розстелений квітчастий, без міри широкий килим. Луки на Оболоні лиснять зеленою травою. По рівнині Дніпро звивається трьома закрутами й ховається за вишгородським крутим виступом гори десь в сизій далечі. Вода лиснить сріблистим білим одлиском од неба, неначе чиясь рука кинула на луки й побгала біло-срібну стрічку. На Оболоні ще позоставались озерця після недавньої розлий-води. Вони лиснять двома рядками до самого вишгородського взгір’я, неначе по широкій луці в’ються дві невеличкі річки і вливаються в Почайну. Почайна, недалечко од гавані, жовтіє жовтим кольором, мов дзеркало, кинуте за Подолом. Усі ті водяні плеса покручені, побгані, неначе кинуті жужмом на зелені луки, і лиснять, мов розтоплене срібло, а подекуди блищать жовтими та рожевими кольорами. Поділ розстелявся на схід, кругло обрамований Дніпром та закругленою гаванню, неначе вправлений в срібні широкі й лиснючі рами. За Дніпром на схід сонця рівнина сизіла, аж чорніла. А над борами подекуди на обрії насовувались визубні й зазубні з туману: то піжили подекуди наглі, тучні дощі й ніби посовувались з місця на місце то ближче, то десь далі або одразу зникали й одслоняли ніби сизу заслону на ще дальший простір на обрії. Золоті бані на монастирях, золоті хрести й маківки на церквах на Подолі лисніли, ніби розсипані поверх Подолу, схожого на якусь оригінальну мозаїку, обрамовану лиснючою срібною рамою Дніпра, закругленої гавані й Почайни.

У мене в думці виникає уявлення, що то на долу в величезному храмі лежить розстелений килим. Який чудовий й різнотонний килим розгорнув і розіслав великий художник — натура під тим веселим, лиснючим, напнутим високо шатром! Ясний і веселий по один бік Дніпра, сумний, сизий, аж сливе чорний — за Дніпром, з сизою рамою на півночі неначе з високих Альп з червоними кучерявими нарізними вершечками!

Я сиджу в високому кіоску на шпилі й не можу одвести очей од такої пишноти й краси картини, яку трудно знайти й побачить. Скрізь блиск, усякові кольори на заході. А там далеко за Дніпром сумна, темна картина, місцями ніби навіть чорна й смутна, неначе перехід од світлого раю до якогось темного тартару.

«Половина світу скаче, а половина світу плаче», — кажуть у приказці. Яка правдива ця народна приказка? Я бачив ніби уявки, як одна половина світу була пишна й весела, неначе рай, а за Дніпром друга половина була ніби темний чорний тартар. Зирну на захід, і там неначе бачу, як сміється милий до милої, як радісно вона обнімає й пригортає до себе свого милого. І я почуваю радість та любов людську, ніби розлиту в рожевих хмарках, в бірюзовому блакитному небі. Я неначе сам почуваю радість та веселість глядачів в величезному театрі, де на сцені ллються солодкі мелодії, де артисти з великою штучністю, з великим артизмом взрушують силу людських серців, розворушують веселу направу в душах, де радість панує в кожному серці з такою силою, що од криків та плескання в долоні сливе дрижать ложі.

А там далеко, за Дніпром, де хмари неначе одна одну наздоганяє, я ніби уявки бачу, як піжить дощ, яка там сльота й моква, як вози на шляхах грузнуть в грязюку по маточини, бідна худоба ледве тягне вагу; бачу захоплених на полі людей, котрі мокнуть до сорочки. І мені вчуваються крики й зітхання людського лиха; і похоронні співи смерті, і похоронні сльози неначе подихають на мене з тієї чорної та сизої мокрої далечі.

Мабуть, така вже людська доля, що половина світу скаче, а половина — плаче. Я неначе бачу в далечині битви титанів — чи титанів, чи людей? — і навісні битви й войни десь на зелених пшеницях та житах коло Ватерлоо ...чи на полях Маньчжурії. Бачу не тумани й чорні хмари, а неначе хмари диму, де душаться й кричать од смертельних ран люди, повбивані, постріляні таки людьми, а не загризені дикими звірюками...

І коли настане кінець тим сльозам, коли буде кінець тим похоронним співам? Коли перестане литись людська кров під списами та гарматами? Коли на землі засяє така радість, таке щастя, яке з’явилось на небі несподівано перед моїми очима?

Наставав вечір... Надворі й на небі лягли делікатні рожеві сутінки. До того часу сухе, мов в Сахарі, повітря одвологло після дощу, стало вогкувате й наче лилось в груди, мов цілюща вода.

Вже сонце засунулось за хмарки. Небо й хмарки жевріють, як жар. Ясні тони подекуди наче згасають. Почало сутеніть на небі й долі. На мою душу спадає задума й маленький сум, який звичайно находе на душу по заході сонця. «Чи зійдеш ти, сонечку, знов, чи, може, вже зайшло навіки?» — пригадались мені слова молитви давніх індусів в стародавніх санскритських молитвах. І легеньке зітхання несамохіть чогось вилинуло з моєї душі, і задума похилила мою голову якось не по моїй волі, неначе в душі заворушився смуток та жаль за втраченим щастям живоття...

А кольори згасали й блякли на небі, неначе рука якогось великого художника переводила пензлем ясні тони на темніші, вже вечірні. Внизу ніби якась рука знімала з поцяцькованого суспіль дорогого килима його гарні кольорові прикраси; вони помаленьку й потроху зникали або все блякли й темнішали.

Я встав і зійшов униз з шпиля. За шпилем Владимирські гори загинаються вбік од найбільшого свого виступу на верхню терасу, де так само загинається й монастирська стіна проти цього найвищого визубня цих «Ламаних гір», вже близько коло пам’ятника святому Владимирові, і вони тягнуться звідсіль прямою лінією до самого Хрещатика. Це вже починається відома в Києві з назвищем Владимирка, або Владимирська гора.

Я виходжу по доріжці за шпиль з кіоском над саму кручу виступу, стрімку, мов стіна, де попід ним, навскоси по цій кручі, проведений спуск наниз, на першу терасу гір на самому закруті. Я окинув оком цю половину тераси під кручами. Ця тераса ще гола, пуста, хоч вже вичищена й очепурена. На їй де-не-де понад доріжками стримить зелене молоде дерево, жовтіють, неначе мережки, смуги скрізь проведених доріжок, жовтіють два подовжасті плата, обсаджені живою огорожею з обтятих кущів, і вони виступають далеченько на верхах двох узьких гір, далеко виступивших над самим спуском на Поділ; а на їх манячать два гарненькі кіоски над самими крутими визубнями, чи виступами. Там вже вештаються й стоять коло кіосків люди, неначе лазять якісь чорні кузки. Ця вся тераса над закругленими кручами ясно освітлена світом од ясного неба й ясних хмарок на заході.