Гетьман Іван Виговський (скорочено)

Іван Нечуй-Левицький

Славному в свої часи ораторові одповідали в сеймі короткою промовою. Усі сеймові посланці були раді, що козаки знов задумали вернутись до підданства королеві. Юрій Немирич подав королеві Гадяцькі пункти. Посланці сподобились цілувати руку короля. Сенатори й сеймовики дуже радо привітали козацьких посланців.

Але радість в сеймі швидко змінилась на смуток, як сенатори почали розбирати пункти Гадяцької умови. Піднялись змагання та нарікання, що козаки вимагали дуже багато права та усяких привілеїв для України, що в Гадяцькій умові, постановленій комісарами Польщі Казимиром Беньовським та Євлашевським, комісари надавали козакам надто багато обіцянок.

По Гадяцькій умові Україна приставала до Польщі як Велике князівство Руське, зовсім самостійне в своїх осерединних справах: козаки приставали до поляків як вольні до вольних, рівні до рівних. Гетьман і великий князь Виговський просив для себе повного права суду над усім козацтвом на Україні і особистої незалежності од усякого суду, од усяких позвів. Козаки вимагали, щоб у Великому князівстві було своє козацьке військо і своє правленство, щоб на Україні не було унії, а польські єзуїти навіть не мали пробувати на Україні; щоб вигнані з України пани-католики й поляки не мали права вернутись на Україну і забрати свої давні маєтності; натомість король був повинен дати їм скарбові землі в самій Польщі. Козаки постановили, щоб усі староства, усі скарбові землі на Україні були оддані в український скарб, були прилучені до українських воєводств. Воєводами повинні бути тільки православні; католики не мали права займати місця на урядовій службі на Україні і через те не мали права діставати коронні землі й маєтності на Україні. Козаки домагались, щоб король дав їм усім право шляхетства і щоб в самому Великому князівстві православні дідичі, князі високого роду були в усьому рівні з шляхтичами-козаками і не присвоювали собі окромішних вищих привілеїв. Щодо просвіти, то козаки вимагали собі права заснувати два університети: в Києві і в Брацлаві, і заводити школи, не питаючись у поляків, права вольної печатні книг та вольної чорноморської торгівлі.

Такі вимагання козаків збурили польських магнатів і сенаторів, гордих своїм шляхетством. Піднялися голоси проти Галицької умови. Пани нехтували козаками, нізащо не згоджувались, щоб козаки стали шляхтичами, рівними у своїх правах з ними. Посланці кричали на сеймі, що Україна стане через такі привілеї міцносилою, самостійною державою, небезпечною для Польщі.

— Як то можна давати шляхетські привілеї усім козакам, та хоч би й усій козацькій старшині! Це виходить, що ми дамо шляхетське право хлопам, бо козаки з хлопів. Це буде приниження для нашої стародавньої шляхти. Рівняти до себе хлопів, якихсь душогубів, лиходіїв! якихсь бунтарів, що встали бунтом проти своєї матері Польщі, якихсь пройдисвітів! Це буде ганьба, неслава для нашої шляхти! Не попустимо цього! — кричали польські пани, вислухавши прочитані Гадяцькі пункти.

— Якихсь схизматів становлять врівні з панами-католиками! — гомоніли в сеймі біскупи. — Схизму треба вбити, як гадину, а не становити її нарівні з католицькою вірою панів. Це сором для нашого святого костьолу! це ганьба на ймення Боже!

— Це знеславить вартість і достойність нашої шляхетської верстви! Ми принизимо нас самих, підвисивши до себе якихсь пройдисвітів! — репетували деякі пани. — Не попустимо цього! А все то накоїв лиха пан Беньовський!

Трохи не місяць змагались пани на сеймі, розбираючи пункти Гадяцької умови, та все нарікали на Беньовського за його непомірну здатливість на користь козакам. Але були між польськими панами й такі правдиві люди, котрі могли б послужити за ізразець і для сучасних декотрих польських панів і польських істориків.

— Не козаки порушили згоду, а ми, — говорили декотрі пани. — У всьому винна наша гордовитість. Ми з ними поводились не по-людськи. Ми не тільки однімали од них таки їх права, але позбавили їх усякого людського натурального права. От за те Господь Бог і показав нам, що й вони такі люди, як і всі, і по заслузі покарав нашу високодумність. Ми нижчі за їх: вони бились з нами за волю, а ми — за безсиле панування... Тоді, як Адам копав землю, а Єва пряла, ніхто нікому не служив, ніхто нікого не називав хлопом.

Тепер Беньовському довелось викручуватись за свою щедрість в умові з козаками. І хитрий посланець викрутився. Він подав таку гадку:

— Треба згодитись на усі вимоги козаків, бо тепер Польща має ворогів — шведів та москалів, котрі можуть загубити Польщу. Козаків тепер стало дуже багато, і вони дужі. Ми придбали собі спільників на Україні. Але потім, як мине час, можна буде й порушити усі пункти Гадяцької умови: завести унію, притиснути козаків, вернути землі вигнаним католикам-панам і завести на Україні давні польські порядки. Хоч це все станеться несплоха, але можна буде згодом повернути діло на Україні по-давньому.

Тільки тоді пани й сенатори згодились підписати Гадяцьку умову з певною надією не додержати свого слова. Ізба сеймова й посланницька обидві затвердили своєю згодою Гадяцькі пункти, гадаючи в слушний час зломити своє слово, порушити Гадяцькі пункти.

Затвердивши Гадяцьку умову, сейм назначив день для торжественної присяги на підданство королеві. Цей день прийшов на 22 день мая.

Саме в той час, як Юрій та Сірко добували Чигирин, гетьман Виговський скликав козацькі полки на раду під Германівкою. Полки зійшлися недалеко од Германівки на долині, де протікав невеличкий потік, ховаючись в осоці, в рогозі та в очеретах. По один бік долину перетинав старий дубовий та грабовий ліс. По обидва боки долини стриміли рядами круті горби. Полки зійшлися на широкій долині і стали лавами з трьох боків. Козацька старшина скупчилась серед полків на чималому пустому просторі. Серед того простору стояв стіл, застелений червоним сукном. Коло столу стояв з грамотами генеральний писар Груша. Червоні знамена маяли на вітрі, тріпались, неначе птиці. Уся зелена долина неначе маком зацвіла: скрізь червоніли на ясному сонці червоні кунтуші, лисніли червоні верхи шапок. Кругом стола червоні сап'янці на полковниках та сотниках аж горіли, неначе вони стояли по коліна в жару. Навкруги долини усі горби обсипали селяни з Германівки та з близьких сіл. Довгі ряди селян в чорних свитах чорніли по горах, неначе насовувались чорні хмари. Усі полки, усе стовпище гуло тихо, неначе бджоли в здоровій пасіці.

З-за гори лісом з'явився гетьман Виговський на коні в червоному оксамитовому жупані, в шапці з двома перами над лобом, обсипаними діамантами. Пера засяли, заблищали на сонці. Військо і народ впізнали по тих перах гетьмана. За гетьманом їхав на коні обозний Носач та кілька полковників, а за ними слідком виступав з-за гори полк шляхтичів та найнятих польських жовнірів. Гетьман не йняв віри своїм козакам і найняв в польського коронного обозного Андрія Потоцького, що стояв в Білій Церкві, тисячу польських жовнірів на всякий час. Той полк жовнірів став під лісом напоготові до оборони гетьмана.

Гетьман з старшиною в'їхав на коні в середину козацького круга. Вид його був спокійний на взір і гордий, але в очах виявлялася тривожність і непевність. Душа його була неспокійна: він не був певний, що рада прийме радо й з прихильністю угоду з Польщею. Козацькі полки, стовпища селян на горах затихли, неначе замерли. Лави козаків стояли, неначе скам'яніли. Тільки знамена шелестіли та лупотіли на вітрі.

— Шановні полковники й сотники! Ви вже знаєте, які пункти Гадяцької умови з Польщею ми постановили і які затвердив король і варшавський сейм. Тепер треба оповістити ті пункти усім козакам, щоб у нас була певна згода по всіх полках, — почав говорити гетьман.

Старшина вислухала ті слова гетьмана і заворушилась стиха. Ті полковники та сотники, що не дістали од короля права шляхетства, почали тихо гомоніти й нарікати. Гетьман послав Верещаку й Сулиму між полки, щоб вони прочитали й вияснили козакам пункти Гадяцької умови. Козаки вислухали грамоти і закричали:

— То це нас знов оддають Польщі! Десять років тільки минуло, як ми вирвались з ляської неволі, а гетьман знов оддає нас польським свавольним панам в пекло! Не треба нам Польщі! Не хочемо до Польщі! Бий виговців на смерть! Поляжемо головами, а Польщі не піддамось! Пани нас дурять своїми обіцянками. Вони знов наїдуть на Україну, загадають нам робити собі панщину! Запряжуть нас в ярмо! Знов будуть нас заганяти в костьоли! Не попустимо цього! Гетьмане! Клади на стіл булаву!

В одну мить усі полки заворушились, зашуміли, як роздратовані бджоли в улику. Стовпище селян по горах заворушилось і закричало. Усі козаки загули, як бір у велику бурю. Гетьман не був страхополох, видержував не раз великі битви. Але він почував, що переполох підступає йому під груди. Його здушило в грудях, здушило коло серця; він боявся за своє життя. Тривожними гострими очима поглядав він на ті купи війська, котрі згромадились кругом Верещаки та Сулими. Крики здужчувались. Замигали, залисніли шаблі поверх козацьких шапок. Гетьман вглядів, як рука в Верещаки, піднята вгору з паперами, одскочила по лікоть і полетіла вгору. Замигали, заблискали шаблі над головами Сулими та Верещаки. Сулиму й Верещаку порубали й пошматували в одну мить. Полки заколивались, захилитались, як хвилі на морі, і рушили до столу, до того простору, де стояв гетьман.

Тоді Виговський втямив, що його замір не вдався, що козацькі шаблі готові пошматувати й його. Він почував, що смерть вже замахнулась на його своєю замашною косою, він неначе почував хвоський свист тієї коси над своєю головою. Страх напав на його в одну мить, і мороз пішов по всьому тілі. Гетьман повернув коня назад і з старшиною бігцем подався до лісу. Полки рушили за ним навздогінці. Тоді тисяча найнятих польських жовнірів виступила з лісу і закрила його й заступила од козаків. "І втікав він, — як каже український літописець, — як втікає обсмалений з пожежі".

Гетьман втік в польський обоз, що стояв під Білою Церквою, і вкупі з польським коронним обозним Андрієм Потоцьким поїхав до Білої Церкви. Стовпище козаків рушило за ним навздогінці і стало станом на Взінні, недалеко од Білої Церкви. Тут зібралася нова козацька рада. На цій раді Виговського скинули з гетьманства і обібрали за гетьмана Юрія Хмельницького.