Недалеко від Полтави,
Де широкими гіллями
Ліс над Ворсклою гуде, —
З предка, з діда хуторами
Незавидний жив козак.
Сотник-предок на полях
З яструбами-козаками,
Із вильотами, усами,
Сіяв ляха по степах:
Шаблю — кістка вищербляла,
Шапка — маком розцвітала,
Коник — соколом літав...
А у внука над стіною
Шабля вищербилась ржою,
Кінь на стійлі задрімав,
Замість шаблі та рушниці,
Брязка чарка по полиці,
Ляха в пляшці воював.
Те, що предки потом збили,
Скарб, худобу накопили, —
Все козак прогайнував.
Сіли злидні хуторами,
А наслідничок руками
Кішці й хвіст не зав’язав...
Що ж задумав? Він душею —
І без праці, без трудів
Поєднать схотів чортів;
І північною добою
Із руки своєю кров’ю
Лист лукавим написав
І зжидав гостей на лаві
(Зле задумав — а лукавий
Мов над шиєю стояв).
Жде та жде їх...
Під полою
Поле й ліс приспала ніч;
Вже понурою порою
Півень проспівав північ;
Світло в небі догоряло;
Все, як в кладбищі, мовчало —
Не шорхне на гілці лист...
К світу — вихрі закрутили,
Писк піднявши, пси завили.
Бризки, регіт, гомін, свист!
Вся земля заколихалась,
Стая пугачів зібралась
На оселях в хуторах,
На воротях, на тинах...
Чорт із двірнею своєю
Вперся в хату — за душею —
І, як в бурю грім, гримить:
«Ти бажав на душу свата?
Я твій сват! Та людська хата
Не для нас... Чорти! Беріть!
Будем в пеклі душу гріть!..»
Із громовими словами
Двірня, в пір’ї, в ковтунах,
Ланцюгами, кайданами
На руках і на ногах, —
Козака кругом вмотали,
Як листок, козак трусивсь!
(Чорт на страхи не дививсь).
Грім креснув, і дощ полився...
В ад тягли... Козак моливсь...
І аж в пеклі б опинився —
Якби не... не пробудивсь.
|
