Кармелюк

Марко Вовчок

Ось така-то колись була деревня на Украйні. Невеличка була: усього хаток із двадцять, і небагаті люди жили там.

У одній хатці, що вкрай стояла, к полю, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі, та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломенистою. Найглибші річкові пороги й нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж кудою його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовиться. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, голівонькою своєю наляже, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого. Що більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і отсе він pic-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробивсь красенем невимовленним, невиписаним, що хто його уперше стрічав, то й стане перед ним й оніміє і потім ніколи вже не зміг забути його обличчя красного. А мати — та зроду не примогла споглянути на його без усміху й без поцілунку. Жили вони сливе так само, як і всі люди на селі, — трохи заможній від одних, трохи вбогше від других.

Тільки разом скоїлось лихо, біда прийшла на молодого Кармеля: що день в бога, що година у дні, Кармель усе смутніш та смутніш, а що за смуток такий, за ким і за чим — ніхто того не знає: ані мати, ні товариші, ні чужі люди. Перше між товариством його голос чутніш од усіх, його сміх дзвінкіш од усіх, а тепер сміх його не розноситься, і голос його ледве почуєш, та й його самого сливе що не видати стало, хіба випадком стрінеться та зійдеться з товариством, блідий та мовчущий.

Що, було, ввечері по роботі з товаришами походити, поговорити, то тепер він усе править куди-небудь од усіх заховатись — до гаю, або у поле, чи у степ далеко сам утікає.

Мати не прибере, що їй робити, як їй бути, зовсім стара ізнудилася. Вже як вона собі голову мутила й журила, чи не хоче він того, іншого, п'ятого, десятого, сотого — усього, що тільки б її сила та воля йому дати, — ні, він нічого не жадає!

Збоку дивували люди, що се таке з ним поробилося. Почали люди обсуждати та розбирати, й пішла чутка така, що се з того часу йому сталося, як почав він по чужих селах їздити та з чужими людьми знатись, й думали, що, може, подруживсь він з яким недобрим чоловіком та й смутиться й мутиться. Як тільки почула се його мати, зараз стала питати його: «Ти туди й туди їздиш, сину (а він їздив по сільських ярмарках, по хуторах, по деревнях й містах з житом, з усяким зерном, овощем, з плодом, своє власне, що було на спродаж, спродавати і теж людське, часом наймавсь, возив, і було йому найлюбше приятство от такеньки де-небудь поїхати), — яких ти там людей бачиш?»

— Яких же я людей бачу? — одказує Кармель. — Багатих та вбогих.

— З якими ти людьми, сину, подругуєш? — пита мати.

— Мої друзі — вбогі бідолахи, — говорить Кармель, — от мої друзі!

Ну, мати вже зараз думає, що його хто-небудь з багачів обидив або скривдив, і зараз випитує: «Моє ти сердечко миле, хто ж се тебе обидив, хто скривдив, кажи мені!» І вже обіймає його й до серця пригортає, — дожида тільки, щоб він їй поскарживсь, а вона тутеньки його й пожалує, і попестить, і покохає. Та він нічого не казав, — тільки подививсь на неї. Мати ще гірш тривожиться та непокоїться, і вже не знати, що думає й собі уявляє, як там обидили й скривдили їй сина, і усе «кажи» га «кажи» вговоряє його та благає.

— Ні, — говорить Кармель, — мене не обижали й не кривдили мене.

— Та чи так, мій голубе, срібро моє, злото моє! Чи справді, не обижали?

— Поправді, не обижали, — говорить Кармель.

— То чому ж ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?

Тоді й каже Кармель мамі: «Скрізь, — каже, скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває! От що моє серце розшарпує!»

Мати почала його вговоряти та тішити якмога: «Такеньки вже ведеться, бач, зроду-віку, та такеньки, мабуть, судилося, та нічого вже, здається, робити», — тішила й вговоряла як вміла, а де слів не вистачало, то вона замість їх ніженням та пестінням наділяла. Тільки що Кармель нічим не втішається, нічим не успокоюється.

Одного вечора — чудовий такий був вечір весняний, що сама веснянка на думку наверталась — одного вечора удова Кармелиха прилягла у своїй хатці й лежачи думала та горювала, що то за біда така з її Івасем. Сонечко вже закотилось, і зорі меркали у хатнє віконце, здалека заносилися дівочі голоси — співали веснянку, невповні розквітшії квітки ледве пахли, соловейки тільки ще своє щебетання наладжували, як почулася хода тиха, двері хатні розчинилися й увійшов Кармель у хату, оглянувсь по хаті, не зобачив неньку і сів коло віконця. Може, то від непевного світла вечірнього здалося удові, що він такий блідий — тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, і серце в неї такеньки стиснулось тісно й такечки жалко їй стало своє дитя коханеє, що й голосу не найшлося слова вимовити до його. Мовчки й нишком-тихенько вона лежала й на його дивилася. А він дививсь у віконце, дививсь і заспівав... Ах, що то яка пісня була! Смутна та сумна, з певного та щирого серця виходила!

Ой ідуть дні за днями,
Часи за часами,
А я щастя не зазнаю,
Горе мені з вами!

Нещасливим уродився,
Нещасливим згину,
Мене мати породила
В нещасну годину.

І здається, молодому
Нічого журиться,
А прийдеться молодому
З туги утопиться!

Болить моя головонька,
Оченьками мружу;
Сам не знаю, не відаю,
За чим же я тужу!

Вбогі люди! Вбогі люди!
Скрізь вас, всюди бачу,

Як згадаю вашу муку,
Сам не раз заплачу.

Весно моя, весняночко,
Усім несеш дари,
Тільки мені, безщасному,
Жодної відради!

Скрізь дивляться тії очі,
Що меркнуть від муки.
Скрізь, усюди потомлені
Простягають руки, —

Із-за квіту пахучого,
Як сонце злотиться,
З-за дерева веселого,
Як місяць ясниться —

Вдень, і вночі, і ввечері,
І всяку годину!
Я ж не маю порадоньки!
Я од журби гину!

Проспівав він та й змовк, і тоді ледве схаменулася стара мати і каже: «Кармелю! Де, в кого ти навчився таку пісню?»

Кармель іздригнувсь, почувши голос, — пізнав неньку й одказує їй: «Сама ця пісня в мене склалась». І вже які він пісні складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се були чисто пісні! Іншому трапилося підслухати, як він співав й дещо перейняти — тільки що не на веселі радощі сі пісні були складені, і хто їх перейняв, хто почув, кожен голову схилить і задумається.

Одного разу поїхав Кармель у чуже село, верст, може, за двадцять неміряних, у млин. Рано-пораненько він виїхав і довго їхав усе полем. Ранок був ясний-найясний і теплий-найтеплий; поле зеленілось, як оксамит зелений, росиночки блискали, сонечко зіходило, жайворонки співали під оболоками; по ночнім дощичку порох ледве знімавсь над шляхом, свіжість така округи, і широта, й благодать, що не надихаєшся. Він усе їхав та співав. То тихенько співав, про себе, то знов голосно, на усе поле пісня розносилась його. Та й цим ранком, ясненьким, ликуючим ранком, усе-таки об тім самім співалося у його сумуючій, питаючій пісні, — усе прохалося ради, спокою, вияви, усе, мабуть, ті ж самі постаті, вбогі й скривджені, уявлялися, як очима перебігав він квітущі поля округи.

Вже великий гай йому на дорозі, і шлях пішов тим гаєм. Величезні, посплічні, міцні дуби стоять, не шумлять і не шелестять, а поміж ними проквітають калинові кущі, проквітає рожа гайова, а при самій землі росте трава густо і усяке зілля.

Кармель їде гаєм і співає, коли бачить — недалечко від шляху молода дівчина зрива якесь зілля й плаче гіркими слізьми. І у такій вона тузі була, й у такому смутку, що ледве чи оглянулася, почувши його пісню. А Кармель в один мет, як її зобачив, скочив з воза і опинився коло дівчини: «Добридень», — каже їй.

— Добридень! — одказала дівчина, глянула на його смутними очима, і вщухли сльози її: зроду-віку ще вона не бачила, не снила такого красеня, який стояв перед нею. І не чує вона, що він її питає: «Чого ти, дівчино, плачеш?» А він дожида її слова одвітного і, глядячи на дівчину, очима б випитав, якби приміг, — і бачить він, що се вбога і гірка дівчина: її білі плечі сквозять крізь плохеньку сорочку, спідниця на ній вицвіла і уся в латках; на молодім личку нема рум'янцю; устоньки рожеві не мають звичаю всміхатись, хороші очі впалі й смутні, і сльози по щічках, як зупинились, побачивши його, так краплями й дрижать. У руках дівчина держала зілля зібране.

— Чого ти, дівчино, плачеш? — спитав знов Кармель, і тоді дівчина дочула його питання, та хоч дочула, вона нічого не відказала, перестала дивитись на його, а утопила очі у гайову гущу.

— Чия ти, дівчино? Де живеш? — пита Кармель.

— Я наймичка з Ланів, служу там у хазяїв, у Книшів, — одказала йому дівчина.

— Лихі, мабуть, люди ці Книші? — каже Кармель.

Дівчина на цеє не одказала, почала зривати та збирати зілля.

Кармель теж, поруч з нею йдучи, зілля зриває та дівчині подає, а дівчина бере — і усе Кармель питає її про життя та про биття. Та як став він говорити, яково важко у чужих людей жити та яково сумно, почала тоді дівчина знов сильно й гірко плакати. Так сльози й ллються, так і котяться по личеньку біленькому. А Кармелю такеньки жаль дівчину, що хоч вмирати лягти!

— Не плач! Не плач! — говорить він до неї.

— Як же не плакати мені? — одказала дівчина. — Самі сльози ллються!

І довго лилися сльози перед Кармелем, наче солодко було їй перед ним своє горе виплакати.

Потім дівчина каже:

— Час мені додому: хазяйка з зіллям дожида!

Дві слізки остатні скотилися, рожеві устонька всміхнулися любо та смутно, хороші очі глянули ясно та щиро.

— Прощавайте! — промовила дівчина.

А Кармелю з нею прощаватися усе одно, що ніж гострий у серце; і просить він дівчину: «Сідай, дівчино, на мій віз, я підвезу тебе до Ланів, мені по дорозі!»

Зирк! а віз його далеченько — воли звернули вбік і пасуться. Кинувсь Кармель, вивів волів на шлях, посадив дівчину на віз, сам сів коло неї, й поїхали.

Їдуть, мовчать та думають, їдуть зеленим гаєм. Вони разом наче опинились у якімсь божім раї, в якімсь непевнім щастячку: на лиці живцем рум'янець зарум'янів, уста злегка розтулилися, немов серце міцніш б'ється. І здалося їм, що доїхали вони до села хутенько так, як би птах легкокрилий перепурхнув. Ось кінець гаю, видно убік село Лани, велике багате село, панський будинок з білого каменю стоїть, немов палац над усім селом, на узгір'ячку, округи його квітники рябі, алеї темні. Пишний се був будинок і вкинувся Кармелеві в вічі своєю пишнотою. Якась наче хмара темна повила його обличчя гарне. Ясні очі дівочі дивилися на Кармеля і у той самий черк і собі посмутилися, й тихий голос поспитав його: «Чи ви знаєте цей будинок?»

— Уперше бачу! — одказав Кармель, — та багато-багато я бачив вже таких скрізь.

Уїжджають вони в саме село Лани, проїхали три улиці, й дівчина устала з воза, подякувала, попрощалася, пішла й зникла у заулочку, а Кармель далі поїхав.