I
Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни. Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки... придержав, знаєте, собі ходу, — примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, бубонів, як міський дзвін, а тут ніби води в рот набрав, і брови здвинув, і голову повісив. — Що се, — кажу, — пане Якове, надувсь, мов кулик на вітер? — Якого там кулика ви видумали, дядьку! — пробурчав. — Може, притомився, хлопче? — Ні, — одрізав та й знов іде мовчки. — Да що ж се, — кажу, — пане Якове? Перше гнав нівроку тобі, як вітрів батько, а тепер чого се почав приставати? Тут якраз зійшли ми на горбок, так — невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці — село як на долоні. — Оддишемо, — кажу. Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця — і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати! |