Чари

Марко Вовчок

— Мабуть, тобі, доню, не судилося з Тимошем у парі бути! А я вже певна була, що сеї осени вас повінчаю.

— А що є певного в світі, нене? — одмовила понуро Хима.

— Не журись, доню! найдеться тобі ще кращий. Ти ж у мене, хвалить бога, молода й хороша, як ягода.

Ввечері йде Тиміш до своєї дівчини, весело йому, й легенько, і світ йому красується; коли — зирк! — а перед ним, як мара, стоїть Хима, бліда, похмура, й питає:

— Покинеш чи ні?

Він трохи опам’ятувався та й каже:

— Бог з тобою, нерозсудлива дівчино! Хіба не знаєш — я вже заручився?

— Не покинеш, питаюсь?

— Лучче мені вмерти, як без неї вікувати.

— Востаннє?

— Востаннє — не покину!

Другого дня проситься Хима в матері:

— Нене, піду я до тітки в гостину.

(А тітка жила у другому селі, таки недалечко).

— Іди, доню, іди; може, розважиш своє серденько. — Та й випроводила дочку до царини.

Не пішла ж Хима до тітки, а пішла в дикий бір. Знала вона там іншу тітку. Не бачила її ніколи, а прочула, що живе стара чарівниця в тому бору. Знадобилась вона тепер бідолашній Химі.

Вийшла Хима за село — два шляхи в’ються. Поглянула навкруги — нема живої душі, тільки шумить кучерява верба та чутно, як рве десь воду з лотоків; поглянула та й пішла тим шляхом, що до бору. Іде-йде, минає й кам’яні гори, і зелені луги. Сонце пече її, звернувши з полудня; білі ноги на каміння позбивала; довгою косою за гілля чіпляється; йде, ні на що не вважає. Переходячи мостом бистру річку, якось глянула в чисту воду та й не пізнала самої себе, аж спинилась: «Чи се я? Де ж моя краса дівоча поділася? Та на що ж тепер мені вона здалася? Нехай гине, аби я свого доказала!»

Ввійшла в бір; зелений та густий — не проглянеш; темно та глухо в йому. Озирнулась, а сонце вже низенько; небо, палаючи, починає червоніти.

Йде бором, прислухаючись: то шурхне щось ізбоку, то захитається береза, то щось гукне: «Химо! Химо!» — та й піде гук по темному бору, аж лунає.

Чи довго вона йшла, чи недовго, коли дивиться — стоять два превисоченні дуби, а поміж дубами сидить стара жінка, стара-старенезна, аж її мох покрив. В Хими і в очах усе закрутилось; а відьма питає:

— Чого прийшла, люба дівчино? Чого прийшла, така молода й красна?

— До вас прийшла, бабусю, поможіть!

Та й розказує своє лихо й пригоду.

Відьма й каже:

— Коли хочеш, то я тебе навчу.

— Навчіть! — просить Хима.

Знайшла відьма ножа й пірце якесь наговорене.

— Простягни ж мені ліву руку, дівчино!

Вона простягнула.

Тільки лиснув гострий ніж; червона кров закапала з пучки. Відьма встромила в кров пірце й заговорила.

— Ну, — каже, — тепер іди! Що хочеш, те й зробиш своїм ворогам.

Виходить Хима з бору, а сонце вже сідає. Чує вона в собі нелюдську силу... Скинулась вона ластівкою та й полинула. Долітає до села — вже вечоріє. Ударилась об землю ластівка — перекинулась старою бабою та й стала під вікном у Олени. Дивиться — сидить Олена між дружок, як повна рожа, хороша, уквітчана; і так-то весело й тихо коло неї, такий-то в неї любий погляд! І дружки молоденькі гудуть коло неї, як ті бджілки золоті; обсіли стола, як свіжі квіточки, а Олена вище всіх на покуті.

Подивилась Хима, та аж серце в неї повернулось.

— О, — каже, — саме зібравсь у неї дівич-вечір, я не спізнилась!

Ввійшла в хату; її привітали, питають звідкіль, частують; а вона одсунула кватирку, простягла серед хати руки, та й рече:

— Лети ж ти, молода, пташкою, а ви, дружки, за нею! Щоб ви до віку-вічного літали й щебетали!

Проказала вона сі слова чарівничі, — вони й випурхнули вікном, одна по другій, тільки крильцями лупотять. Так і полинули ряд по рядочку; Олена повела перед.

Що то плачу, що то гомону було та страху по селу! Нема дівчат! Згинули, мов їх земля поглинула! Тиміш ходить, з туги та з горя несподіваного місця не знайде; ходить із улиці в другу, аж стоїть Хима в воротях; глянув він та й згадав її віщування.

— Вража дівчино! — каже. — Напророкувала мені лихо! Бодай же й ти не діждала довіку веселої години!

Вона подивилась йому вслід, і жаль її взяв, і всміхнулась. Та й промовила:

— Побачимо!

Минув рік. Просить Тимоша стара мати:

— Сину мій, сину! Одружись, мій голубе! Що ти маєш у мене в’янути? Хоч і жаль, та не вернеться. Втіш мене, старую, нехай я свого віку доживу в радості, дякуючи бога й тебе, моя дитино!

— Нене моя старая! трудно мені оженитись! Не знайду я такої дружини, яка була в мене колись!

— Возьми Химу, сину: то добра дівчина, а мене як поважає. Нехай її господь щастям і долею наділяє! І тебе вона щиро любить.

— Химу взяти, мамо! Та се мені перший ворог! Вона мені навіщувала мою недолю!

— О сину мій любий! що те згадувати! Все божа воля. Що дівчина з жалю вимовила, з того пригоди не станеться; так уже — не судилось!

Як почала то слізьми, то ласкою впадати коло його, то й умовила взяти Химу. Кажуть, вода й камінь довбає; так і се: турчать та турчать щодня, щогодини: оженись та оженись, пожалуй стару неньку, що тебе викохала, що своє здоров’я стратила, тебе доглядаючи. Козак згодився, посватав Химу та й одружився з нею.

Дождала стара невістки, не нарадується: яка ж то до неї щира та покірна! І вслужить їй що треба, і пожалує, і догодить, як рідна дитина. А вже коло Тимоша, то так і в’ється, так липне до його, з очей не спускає його, хоч він усе понурий і неласкавий. Хима на се не вважає, падає коло його, годить йому, як любій дитині; а як дождеться, що Тиміш усміхнеться, — боже мій! — як сонце її освітить, і очі блищать, і личко почервоніє!

Сидить він якось у садку, і жінка коло його; сидить мовчки. Вона йому в вічі заглядає, а він голову спустив — сумує. Коли, чують, так щось щебече, так щебече, дивляться, а над їх головою пташенята в’ються, та одна пташка нижче всіх кружляє над Тимошем. Він чує, як і крильцями паше йому на вид.

Жінка схопила його за руку:

— Устрель сю пташку, Тимоше! — каже, а сама побіліла.

— А нащо я маю безневинну щебетушечку стріляти?

— Устрель, Тимоше! устрель, мій любий! — благає, стискаючи його за руку.

— Не буду стріляти, шкода й говорити!

— Не будеш? Тобі байдуже, що тебе жінка благає, бо жінка тобі нелюба.

Говорить, а сльози з очей скотились йому на руку та як огнем палять.

— О жінко! — каже Тиміш. — Се в тебе десь огневі сльози!

— Бо гіркі, Тимоше! А чи мало я їх виплакала!

Та й почала знов благати, щоб устрелив пташку. Він таки не послухав.

— Іди, — каже, — іди собі, недобра людино, необачна!

Вона зірвалась і вийшла з саду.

А пташка все нижче та нижче над ним падає. Тиміш дивиться, і так йому чогось мила ся щебетушечка, що очей з неї не звів би; слухав би не наслухався її тихого та любого щебетання! Так-то чогось жаль його обняв: сльози так і ринули з очей. Припав він до землі та й зросив її слізьми.

Чує, щось високо шумить. Се чорний ворон; розбив пташенят і найкращу настигає. Вона, як стріла, летить, а ворон її крильми обгортає, як хмарою. Скочив Тиміш, сам не свій, побіг, ухопив рушницю та й устрелив чорного ворона; так він і вдарився коло Тимоша в землю. Дивиться Тиміш — се не ворон, се його молода жінка; з-під лівої руки чорна кров дзюрчить, а правою держить його першу милу — неживу. Як була на дівич-вечір уквітчана й прибрана, так і лежить поперед його очима Олена, хороша й пишна, як квітка!

Олену поховали коло церкви під вишнею, та як поставили хрест, то злетілись дрібні пташенята, обсіли його згори до самого низу та жалібненько защебетали. І то щовесни прилітають і щебечуть над Оленою. Се її дружечки, що на дівич-вечорі в неї співали.

Тиміш не довго маявся по світу: нудьга його з’їла. Хата розвалилась, двір заріс бур’яном, і садок усох, і глибока криниця засипалась. Все мохом поросло та пилом припало.