Але вітрець буйнесенький
Жене та крутить нас.
Не дми, не дми, дурнесенький,
Бо вже нам спати час.
Матуся наша рідная
Холодна і суха,
Бо дуже змерзла, бідная,
Вона без кожуха.
Отож її нагріємо,
Устелимо сніжком.
Мов ковдрою, накриємо
Легесеньким пушком.
Нехай зимою злючою
Вона спочине в сні,
Щоб зеленню пахучою
Прибратись навесні.
Щоб з ниви колосистої
Був добрий урожай —
То й долі променистої
Зазнає рідний край!
Київ, 1919 р.
|
|
|
