Та мила його не боялась гріха:
Була, як гадюка, зрадлива, лиха.
Ой, леле! — зрадлива, лиха.
Всміхнулась лукаво і каже йому:
«Не вірю, козаче, коханню твому».
Ой, леле! — коханню твому...
«Як справді кохаєш, як вірний єси,
Мені серце неньки живе принеси».
Ой, леле! — живе принеси!
Юнак мов стерявся: не їв і не спав,
Три дні і три ночі він десь пропадав.
Ой, леле! — він десь пропадав...
І стався опівночі лютий злочин:
Мов кат, витяв серце у матері син...
Ой, леле! — у матері син!
І знову до милої, з серцем в руках,
Побіг, і скажений гонив його жах.
Ой, леле! — гонив його жах!
Ось-ось добігає, не чуючи ніг...
Та раптом спіткнувся і впав на поріг.
Ой, леле! — і впав на поріг...
І серденько неньчине кров’ю стекло,
І ніжно від жалю воно прорекло...
Ой, леле! — воно прорекло!..
Востаннє озвалось до сина в ту мить:
«Мій любий, ти впав... Чи тебе не болить?»
Ой, леле! — тебе не болить?!.
Чернігів, 25/VII 1905 р.
|
