Тумани, тумани над містом пливуть,
Як хвилі гойдаються сонні...
І клаптями тануть, і лавою йдуть
Такі монотонні...
Завис олив’яний, імлистий тягар,
Немов перегонна отара,
І давить, і тисне, — і з хвиль його хмар
Снується примара...
Зі сну потягаючись, вийшов і став
Над містом козак величезний,
Немов Остряниця або Святослав, —
Старезний, старезний.
Чуб довгий послався йому на жупан
І хвилями вус розпустився...
Стоїть, поглядає мов сич дідуган,
Чолом похилився.
Щось ніби знайоме в тім образі є —
Завзяте, міцне, бунтівниче...
Щось інше на вигляд, а рідне, своє...
Лице робітниче!
У млі потопають доми, димарі,
Як витвори злої омани,
І сунуться, сунуться тихо вгорі
Тумани... тумани...
Київ, 1912 р.
|
