Надходить вечір, — і сірі тіні
Повзуть, як змори, в моїй хатині;
Ступають злегка і так таємно
Про щось шепочуть в кутках, де темно;
Ось тут зберуться, ось там розтануть,
Знов сколихнуться і знову стануть,
Немов бояться збудити лихо,
Що, десь упившись, дрімає тихо...
А в шиби дощик січе дрібненький,
Такий марудний, такий злиденький,
Як пісня старця про ту неволю,
Про ту голодну сирітську долю...
І плачуть шиби, холодні рами,
І ринуть сльози по них струмками...
Душа самотня спустила вії
В німій задумі і в безнадії.
А перед нею в хиткім тумані
Пливуть малюнки, примари тьмяні,
Лягають смуги, снуються тіні,
Мигтять уривки в повільній зміні,
Їх загадковість — химерно звинна,
Візерунковість — свавільно плинна...
...Велика брама, важкі засови,
Гидкі потвори, зловісні сови,
Безмежне поле і чорні круки,
До неба зняті в благанні руки,
Гірлянди квітів, лице богині...
І знову тіні, холодні тіні.
Хвилює пісня, немов зітхання,
Немов молитва без уповання...
В глухих акордах — мінорні тони
І журні дзвони, далекі дзвони...
Хлюпочуть хвилі, шепочуть хвилі,
В тумані плинуть уривки милі:
Голівка Греза, ескіз Родена,
Меланхолійний ноктюрн Шопена,
Фрагменти вірша Сюллі Прюдома,
Псалми Верлена... Яка утома!..
А в шиби дощик січе дрібненько,
А в серці туга... О, моя ненько!
І плаче серце моє недуже —
Йому так тяжко, йому, байдуже,
Чи то розумно, чи не розумно...
Все йде — минає... Як сумно-сумно...
Ростов над Доном, 1918 р.
|
